Ігор Олюха
Не бійся, віршику, дизлайка:
Найбільша честь — ворожа лайка;
Поетові чужа глумо́та —
Щоя̀кнайбíльша заохота.
Не зупиняйся анітрохи,
І сам же опікаюсь
Об українських донь,
І в тому часто каюсь.
Чи, може, я не гідний,
Щоб лагідний язик
До Невідомої Аматорки.
Прошу́, Аїде, Евридику,
Сю німфу молоду і дику,
Дозволь на землю повернуть
І в неї знов життя вдихнуть.
До студентки.
Споглядаючи лице твоє
Осіннього хмурно́го ранку,
Серце утамовував своє,
Згубивши розум до останку.
Дозволь пола́щитись до тебе
І знов не оджени од себе,
На ра́м’я покладу персти́
І мовлю до щоки: «Прости».
Дозволь одчути весь твій спокій
До себе прийдешнього.
Лю́бий о́браз бачу уві сні —
Щиру вроду, свіжу й молоду,
Лоб високий, бро́ви до ладý,
Карі очі, бистрі та яснí.
Мене торкатися сердець.
Тебе безсмертного звучи,
Молю як найвірніший жрець.
Разити кожного і всіх,
Будити лють, і страх, і сміх,
Люблю́ гуляти коло ставу
В по́ру веснянý
І позирати на яскраву
Вишню далину.
Люблю лічити сиві хмари,
Присвячую Л. Л.
І
Жила давно в селі однім
Краси незнаної дівиця,
Я хтів би долю упіймати
І у вуста поцілувати,
За всі незгоди докорити
І волі дужій підкорити.
וּמִי הָאִישׁ אֲשֶׁר נָטַע כֶּרֶם וְלֹא חִלְּלוֹ יֵלֵךְ וְיָשֹׁב
לְבֵיתוֹ פֶּן יָמוּת בַּמִּלְחָמָה וְאִישׁ אַחֵר יְחַלְּלֶנּו
(Deuteronomium, XX, VI)
На довгу лекцію спішила
Студентська рясноцвітна юнь.
Тече рікою наша кров.
Ми битись будемо до згину,
Всі оддамо за Україну
Своє життя, свою любов!
Не ско́рять нас московські стрíли,