"Хмара не плаче..."
Хмара не плаче, просто сльозиться водами, —
напевно, Господня вія на неї впала.
Ліс у своєму травні, немов здивований
дідо-забудько, якому відтерпла пам'ять.
Є мов немає — дні тепер наче привиди,
руками зашелести проти них, безмовних.
У пересохлім роті забилось рибою
словечко, яке не вимовиться без моря.
Вирви чужий гачок, і, можливо, згодом він
у теплому п'ястуку — оживе у квітку.
Може вросте в долину під цими водами,
а може вросте в долоню, лишивши мітку.
Скельцем до губ нам небо: чекає подиху.
На західнім фронті, бачиш, і далі вчасно
сонце кудись за обрій заходить повагом,
мов полонений, що так і не видав гасла.
05-06.05.20
