квіточка вересу
***
Ураганом по нам просвистало кохання,
Гаряче з холодним зійшлось - розійшлось.
І винагорода бува покаранням,
І те ж покарання буває на щось.
То це для очищення? Розпаду задля?
Важко сказати в руїнах осель.
Завтра, учора, в цім дні існування…
Душа мала дім – перебралась в готель.
Та трохи минулось, притихла віддишка,
І вже не чорніє - біліє в очах,
Кохана? Знайома? Рубцева доріжка?
Більше сутулий зробився в плечах.
Зрієш, формуєшся, вчишся, навчаєш,
Отримуєш досвід і блага людські,
З тіні постав. Роздивився. Вертаєш.
Але у цих іграх простори які?
***
Придивляється Сонце без уподобання ,
Воно усе бачило. Світить. Мовчить.
Що було – пам’ятає, і спостерігання,
В розпеченім серці вогнем гомонить .
Стільки життів довелось йому знати,
СхОди – захОди - мільярди світів,
Сяяти мовчки і тільки вдивлятись,
У те, як своє знову хтось відсвітив.
Погас не для того ж аби помирати,
А форму змінити, масштаб, сприйняття,
Краплина, піщина чи буд-який атом,
Усе циркулює, не йде в небуття.
І десь на Землі після ніби сконання,
Частинки загублені в кризі і тьмі,
На диво не втратять відживше кохання,
І стануть магнітами в щільній юрмі.
***
Дві порошинки по світу літають,
Самотньо тиняються довгі роки,
Носить їх вітром, дощі умивають,
Мандрують як хмари, вбирають зірки.
Ліси їм розкішні, степи не по духу,
І птицями в небі не стали б вони,
Роз'єднані часом плекають розлуку,
Вібрації Всесвіту - сміх пустоти.
Та врешті зближаються в чистому полі,
У знаній, але не пізнаній землі,
У грунті лягають спочити від болю,
Блаженно осівши в ранковій імлі.
Колись в іншій формі, та й в іншому світі,
Кохали магічно і вічно вони,
Юність іскрилася у буйноцвітті,
Та знівечив гонор неспілі плоди.
А часу машина це чудо збагнувши,
Притишила швидкість на усмішки мить,
Та й далі помчалася Сонцю моргнувши,
І нині там луг фіолетом шумить.
А хтось потім…
Зріє, формується, вчиться, навчає,
Отримує досвід і блага людські.
Квіточку вересу в полі зриває,
І в руки тендітні вкладає її.
