mea culpa
Якось нас встигли не одомашнити, а приручити,
Умовили сісти на ланц, змінити імена на клички…
Навчитись
Розкладати совість і розум на різні полички.
Та раптом над нами перестають ворожити
І прояснілі обрії нас геть спантеличать:
Ти досі існував так, ніби себе в когось позичив!
Був боязким, непомітним, та вже без зупину кличуть
ледь чутні та до щему знайомі голоси. Жодного зиску
в тім спочатку не видно. Окрім інтонацій окличних.
А потім все, що видавалось звичним,
Знецінюється до стану «не підлягає ужитку».
І постають питання, занедбані і безжально-величні:
Коли ми припиняємо ігри і починаємо жити?
Скидаємо маски й шоломи і чуємо вітер власним обличчям?
Коли вирішуємо, що досить вже сторожити
Печери наших власних драконів? Бо нам більше личать
Срібні крила, зручні постоли,
кава з коханими і друзями,
зустрічі з дивовижним і новим,
а не хребтові грижі і протрузії
від човгання каміння при будові мурів
чи поправі зведених таких бозна коли!
ось вельзевулових мух поїдять горобці-амури
і ми зійдемо в одну з квітучих долин
Та заснуємо там свій Єрихон, якому буде тисячу літ!
А, може, й в десять раз більше! Часу плин
Мало кого хвилюватиме - одвічний закон
Пануватиме на землі:
Всьому свій час і місце, а в тім числі
Безмежжю та нескінченності! Що два в однім!
Ніщо не спроваджуватиметься на скон,
на кожнім клаптику свій слід
Тут залишатиме хтось з Майстрів,
вправних у якійсь з божих глин,
Я вирвався на волю, бо Тебе зустрів,
через це олюднів. Пазурі та ікла сточив…
і це ж, я знаю, одна з причин
по якій і світ, що довкола, вцілів.
Бабиним літом ниття розірваних пуповин
Полишає збайдужіло минуле як з пустих столів
в кав'ярнях змІтають крихти лушпин.
Світ ріс, а я малів.
Сімейне фото: Дон Кіхот і його млин,
багатозначна тиша в супроводі кількох простих слів,
так звучить найбільша з моїх провин.
