на шкірі осідають чиїсь думки
відчуваємо як під землею рухаються поїзди
роз'їдаючи землю всередині
люди які ходять над ними
струшують їм на голови кістки і крейду
покриваючи білим мороком
поїзди такі беззахисні і мрійливі
люди зверху такі чесні і сонні
води рухаються під нашими ногами
завмирають у пам'яті
прорізаючи нові шляхи
пробиваючи серця наскрізь
варто дихати в їхньому темпі
щоби триматися і любити разом з ними
а як на рахунок квітів що прорізають асфальт?
як на рахунок незрячих котів?
як на рахунок тих хто так багато хотів сказати?
як на рахунок тих кому завше бракувало
рухів
букв
слів?
вони лікують хворих дітей
вони розбавляють тишу
для них бароко і постмодерн
це щось незалежне від часу і жіночого крику
на рахунку жінок теж варто до речі подумати
подумати і переробити
передивитися книги і перечитати старі фільми
шрифтом брайля розписати зовнішні стіни
шрамувати шкіру
а всередині
ні
нічого
всередині нічого не варто робити
