Найцінніше
Усе пливло. Усі кудись тікали.
Очами він господаря шукав.
А люди найцінніше рятували.
Ніхто про нього навіть не згадав.
Не дивно, він всього лише собака.
У паніці рятують головне.
Життя своє, дітей, майно всіляке…
Порожнє все зробилось і сумне.
«Господар мій! Він може постраждати!»
Собаче серце дикий біль стискав.
Він мусить бігти! Мусить рятувати!
Його ланцюг залізний не пускав.
У розпачі він рвався відчайдушно,
І бачив, як підходила вода,
До нього підступаючи бездушно,
Як смерть, якій нікого не шкода.
Він жалібно, напружуючи сили,
Розпачливо і голосно завив.
А потім люди на човні приплили,
Чужі якісь. Він лаєм їх зустрів.
Вони до нього руки простягали,
Запрошуючи в човен, та дарма.
Він з ними не піде, хоч як би звали.
В човні його господаря нема.
«Я буду тут, свій дім охороняти!
Наказано так було! Я так звик!
Я буду тут, господаря чекати!
Мене він не покинув і не зник!
Не смійте так про нього говорити!»
І знову він пронизливо завив.
І хлопця, що хотів його звільнити,
За руку пес у відчаї вкусив.
«Покинути це місце, вже пусте,
Не змусила б мене ніяка сила.
Бо тут мій дім. Для мене - це святе!
І буде тут тепер моя могила.»
