Юлія Бернарда Райнер
Вона летіла, крильцями тремтіла.
А хтось дивився сумно так з вікна
На неї, на її маленькі крила,
На вулицю, що в сутінках пливла,
Як човник, заблукавший в океані.
І хтось хотів розгледіти в тумані
Загніздилась пташка
Під моїм вікном.
Жити стало важко.
Все здається сном.
Невеселі очі
Не плач, моя знедолена вітчизно!
І ти, боєць, вбиваючи, не плач.
Для сліз, як і для смерті, не запізно.
Ще встигнеться. Ти все собі пробач.
Що буде, як не стане України?
Як довго дрімала я, серце замкнувши.
Мій біль вкрила ковдра туману.
Та холод осінній крізь мари відчувши,
Прокинулась я від обману.
Загублена, боса, мов Ґерда казкова
Усе пливло. Усі кудись тікали.
Очами він господаря шукав.
А люди найцінніше рятували.
Ніхто про нього навіть не згадав.
Не дивно, він всього лише собака.
Маленькою я хочу знову стати.
З захопленням читати всі книжки
Та з мамою ходити знов гуляти
До парку вихідними залюбки.
Я хочу повернути справжнє літо
Так сумно буває.
Прокинулась вранці самотня, в чужій країні.
Нікого немає.
Бабуся із дідом давно вже лежать в домовині.
А друзі відпали, мов листя осіннє.
Я сумую за парком нашим.
Повернутись би в ті часи,
Коли жити було не страшно,
І веселі почуть голоси.
Не здійснились дитячі мрії.
