Не зупиняй мене, люби нестямно
Та вигадка, школяркою була,
Залишилась у творчому полоні,
Торкнеться знов горячого чола
Кохання терпкого, й на Оболоні...
Торкались руки тіла навмання,
Зливались у обіймах юних грацій...
"Не треба...", - чув, як нібито, броня
Для захисту інтимних нтонацій...
Юрбились чемно тіні, зовсім вже,
З юначих снів хить... - струни невгамовні,
Кохання з діамантів Фаберже
Моїх фантазій, мрій не знаних зовні.
Коли остання одежина впала,
Де біль дівоча не згубила втіх,
"Люби мене"! - млість шепотіла; мало,
Не рвала берегів, мрій наших гріх.
Збулись, чи ні, у вічності жагучій,
Хто ж рекламує пам'ятки весни...
У кожного, кохання краще, - з кручі...
Не зупиняй, люби як пам'ять сни..
