ні слова
ні слова. жодної розмови людської навколо
промовляють дерева. між собою сваряться гілки клена
впала додолу я і слухаю сповіді вітру сумного.
він знав моїх предків, він знає й потомків
він повстав знову з мертвих, з шляхів темних і довгих
говоритиме сонце із розпеченим берегом
і пташина якась розкидатиме вереском
свою мудрість і смуту, перемоги й лютість
іще трошки й здається я зможу заснути
упірнути в минуле, повернутись додому
знову впасти на килим розтворитись додолу
там травою порости, залишити лиш кості
а самій стати шелестом ранку о шостій
я сидітиму тихо, проронивши лиш погляд
поки вітер на вухо шепотітиме повість