По вулиці моїй, який вже рік... /з Б. Ахмадуліної/
По вулиці життя, який вже рік,
Я чую кроки - мої друзі чемно.
Повільний йдуть через бажань поріг,
До темряви за вікнами... - відємно.
Скасовані геть справи, їх жага;
не чути музики в кімнатах, співу,
і лише, ті дівчатка - від Дега.,
Небесне пір'я чистять з мрій надриву.
Ну що ж, ну що ж, нехай панує страх
беззахисних красунь цієї ночі;
від зради, таємнича пристрасть, жах..,
їм - янголятам затуманить очі.
Самотність маєш вдачу - горілиць!
Блискучим циркулем залізним, може,
ти, замикаєш коло майже ниць,
невірячи й непотребу, о Боже..
Поклич мене, нагороди, скоріш!
Улюбленець, обласканий тобою,
Я, до твоїх грудей притиснусь лиш,
умиюся метіллю голубою.
Навшпиньки стану в лісі, навмання,
з нагоди уповільненого жесту;
знайду я листя... - сум обличчя дня,
сирітство дії, морок перехресту.
Даруй бібліотек вуста, святих
твоїх концертів строгі позитиви,
і - мудрий- я забуду навіть тих,
померлих, ні живих: обачно - хтивих.
Пізнаю мудрість і печаль сповна,
таємний сенс довірять меж сюжети.
Природа, доторкнувшись плеч, все зна,
дитячі даруватиме - секрети.
І ось тоді - із темряви, та сліз,
невігластва колишнього відмову,
прекрасні риси друзів, не на біс.,
постануть з пам'яті..,та зникнуть - знову.
