Розмови з камінням без розділових знаків
роками броджу у печері одній
ці жилисті товщі як велетня руки
плечисті пустоти підземних порід
вуаллю спадають і сковують рухи
крізь гострі шпарини як річковий змій
промінчик випалює сірі покої
і як же не хочеш з ним вийти собі
й дотошно в палатах фортеці тісної
кружляю довкола мій потяг стоїть
печерські вагони там чорні як ночі
і роки минають всі дні як один
кручусь і з кокетством шпарину лоскочу
і променя світло чекає мене
смакую фотони і жадно ковтаю
і пишу на скелях коли хмарні дні
коли велет сонце шляхетно дрімає
і хижина моя - ревнива сова
гніздо з совенятком собою вкриває
печерські пір‘їни - подоба човна
що пристанню в порті стоїть не рушає
мій човен не знатиме злих завірюх
шпіцберген промерзлий панує назовні
не знаю темнішої ночі чим тут
тремчу і ховаюсь в кістлявій безодні
блокпост неприступний - ціле полотно
в якому вишукую злочин природи
чергову шпаринку, що кличе теплом
шахраєм з-під скла видивляюсь акули