Сад каменів
Я розкидаю каміння, а ти збираєш,
Кажеш, що то діаманти в моїй душі.
Що ти, коханий, у темряві цій шукаєш?
Просто, ти сонечком сяєш, воно й блищить...
Я ж, ніби дощ, хочу плакати довго-довго...
Сльози у хмари збирались мільйони літ...
Знаєш, як в грудях пече-обпікає холод,
Так, наче серце скував першородний лід?
Певно, що знаєш, бо грієш крізь шкіру промінням,
Плавиться крига без сорому і без одеж...
Грієш, хоч знаєш, що я розкидаю каміння...
Проте, я ніколи не знаю, чи ти збереш...
