Сон / Б. Пастернак /
Наснилась осінь з напівсвітлом скла,
Ти, друзі в блазенському гурті з раю
Небес, здобувши кров, як сокіл, з тла,
До тебе серце линуло... палаю...
Але час йшов, старіло, глохло все,
Ген, поволокою зі срібла рами,
Шибки, зоря, у сад іще несе
Кривавими сльозами до нестями.
Минав, старів час відгуків пухкий,
Як лід, тріщав та танув шовком з крісла.
Гучна, запнулася ти, й стихла, от який,
Сон, як відлуння дзвона, змовк, крізь числа.
Прокинувся, я: осінь, темний ліс,
Світанок, вітер, нібито воскрес;
За возом дощ соломин, з хащі біс,
Грядою, ген біжить, по небу, сніг, берез.
1928 р.
Стихотворение «Сон» написано Пастернаком в 1913 году и посвящено Иде Высоцкой – юной музе Бориса, девушке, благодаря которой мальчик стал поэтом из-за отвергнутой любви. Стих опубликован в первом сборнике Пастернака «Близнец в тучах», вышедшим в свет в том же 1913 году, хотя на его обложке и стоит ошибочно 1914 год.
