Та я живий
Відколи я покинув Україну, в душі якесь тривожне є чуття.
Чуття що дихати не можу, таке тяжке страшне передчуття,
Що не вернусь додому, вело к цьому життя.
Не вперше вже втрачаю я домівку, та дім… уперше, хоч і сам хотів
Відвідати весь світ, пожити за кордоном, дістатися незнаних берегів.
І ось все трапилось, як я хотів, але ціною… сотні тисячі життів.
Чи бýло того варте? Питання риторичне, не варто відкривати тут ротів.
І є тут люди добрі і є чудові, що без вагань спасли мене раз сто…
Але це все в чужинській забудові, де солов’їної не знає геть ніхто.
Не можу дихати я поза домом, моїм сучасним, чистим як вода,
Але й додому теж не можу, не вилечу тоді вже із гнізда.
Немає вже у мене дому, та не один такий я відтепер,
Нас мільйони розкиданих рандомно, не знайде жоден нас сапер.
Та я живий і я живу… Принаймні намагаюсь.
А хтось живий… та не живе, бо треба, варто захищатись.
