Твоя весна
А може десь без запитань й раптово,
в одному з випадкових паралельних світів,
ми разом, поруч – наші діти!
І навкруги все так яскраве, різнокольорове,
що сумнівів нема: щасливі всі, здорові...
Там сонце лагідним теплом безмежне,
настільки світле і приязне, що нас та квіти обнімає,
Всю душу ніжно, мов чайка, крилом огортає,
І навіть час безжальний свій біг призупиняє.
Я мовчки, досі дещо несміливо,
дивлюсь на тебе: як загадкова і вродлива!
Відчуваю: стихли моря звуки,
не смію піднімать очей розкуто,
напівпримружених від вічної краси –
так юної тебе, невловимих твоїх кроків та
майже літньої, пізньої весни...
Остерігаюсь навіть випадково
щось сколихнути більше:
в світах далеких чи довкола
мені нестерпно можеш бути з іншим.
І де ж знайти або нехай відчути
омріяний, прекрасний світ без смутку й темноти?
Невже так само – уві сні?,
через ранковий промінь ризикуючи забути
немовби фільм про рай не на Землі.
В віршах моїх – життя з тобою, і без тебе,
розмотую вузли із спогадів хороших чи поганих,
із снів та мрій, а часом – із вже звичних приступів душі.
Напевно сказано усе до мене надто рано,
Та ні, не сказано, й не все, і не вві сні...