Все частіше із серця летять
Все частіше із серця летять
ВІрші,
І чорніші воронячих крил
Ночі,
А самотність чуттєві листи
Пише
І здається, у нас вже один
Почерк…
Залелій мою тугу в душі,
Осінь!
Бо остання струна вже у ній
Рветься,
Бо від тиші холодної дах
Зносить
Й поза зоною віри живе
Серце…
Ти скажи, може я щось не те
Бачу?
Може я в цім житті щось не так
РОблю?
Віддаю всю себе й не беру
Здачі,
Я приймаю любов, та плачУ
Кров”ю…
Чи у мене одної хмільна
Доля?
Накурилась трави і кінці
В воду.
Я цю тишу,як морфій, вночі
КОлю,
Я ковтаю самотність, міцніш
Рому…
І живу між людьми, де брехня
Править,
Де зелені банкноти серця
Пестять,
Де хороших мужчин, як завждИ
Зрадять,
Де на кожного дурня – жінок
Десять.
Де удень із вогнем не знайдеш
Долю,
Де полОнить людей не душа –
Врода,
Де немає любові – нема
Й болю…
Але кров уже взято із вен –
ШкОда…
Я тримаю в долонях тебе,
Осінь!
Віддаю всю себе й не пршу
Здачі.
Лиш скажи, тільки в мене душа
Боса,
Що танцює вночі під дощем
Й плаче?
