Надія Ковалюк
Блукають серця у складних лабіринтах
Із гострим бажанням: горіти, любити.
Прострілені хмари стікають дощами
І їм неважливо, що коїться з нами.
Десь там у пустелях сховалося літо,
Ще мить – листопади засиплять пів світу.
А ти своє небо схиляєш так низько,
Було багато пройдено доріг…
У подругах,у друзях,у коханих
Я бачила для себе оберіг.
Але так рідко згадувала маму…
Коли ж втрачала віру у людей,
Коли життя надламувало крила,-
Я линула до маминих грудей,
Те, що було – того вже немає.
Все минуло… Залишився біль.
Це поверненню не підлягає.
Цьому всьому – мене ти навчив.
Я навчилась латати,де рветься,
Залишаючи сотні рубців.
І тебе виривати із серця.
Я вдячна Богу за своє життя!
За всі винагороди і за втрати,
За те, що є, й за те, чого нема,
За те, що маю і не можу мати.
За свою долю – солодко-гірку,
За всі мої польоти і падіння,
За щиру душу, за любов свою,
Якби дві долі не переплелись-
Мій розум з серцем були би у згоді…
Якби я передбачила колись,
Що друга віднайду в твоїй особі…
Як керувати правильно життям?
Якщо мій розум -вже планує втечу.
А серце-аплодує почуттям,
Хороший мій, я знов тобі пишу
В думках своїх чуттєві телеграми.
У них- я зір із неба не прошу:
Скажи мені, що буде далі з нами…
Колись ти перед вибором стояв
Серед доріг, стежок і поворотів.
Колись ти у минуле відступав, –
Скажи мені, коханий мій, чому
У грудях більше Серце не живе?
Воно так щиро вірило в весну,
Та необачно вибрало тебе…
І після тисяч пройдених доріг
Та попелу від спалених мостів-
Упало без жалю тобі до ніг,
Кленове листя падало до ніг,
Ховаючи самотність сірих вулиць.
На перехресті пройдених доріг
Раптово наші долі розминулись…
Води багато витече з річок,
І випадково я тебе зустріну.
Багато з неба упаде зірок,
Згорає сонце у долонях неба,
Вже ніч сплітає зоряні вінки.
Ти знаєш,він у мене – те, що треба,
І все б – нічого, але він – не ти…
Чия вина у тім, що так буває?
Будуй мости хоч до самих зірок,
Кохання або є, або немає,
Я спогади збираю всі докупи –
Хай вітер їх розвіє між степів…
Мені б тебе, як марево, забути,
Сховати в лабіринтах своїх снів.
Тебе я з свого серця вириваю,
Сльозами омиваю всі сліди.
За хвилю до омріяного раю
Я знов торкаюсь твого тіла,наче вперше.
Хоч знаю, що востаннє…і нехай.
Я заціловую тебе, на мить завмерши,
Наповнюю жагою через край.
Вуста вустами затуляю на пів-слові.
Я знаю,це закінчиться…нехай…
І моє тіло із твоїм в шаленій змові.
Ти пам’ятаєш той далекий час,
Коли цвіли ромашки білі-білі?
Така любов буває тільки раз.
І ми були-замріяно-щасливі.
Від ніжності-всміхались береги…
А дотики-мурашками по шкірі…
І губи твої-рідними були.