Надія Ковалюк
Тремтіли руки, капала сльоза.
Ти розтоптав мою невинну душу…
Та на плече лягла Його рука
І прийняла на себе тую ношу.
Нехай пробачить Він заздалегідь,
Що з вуст моїх збиратиме отруту,
Що загірчить Йому солодкий плід,
А правду між людьми – загнали в “кому”.
Якщо занадто чесний – ти вже “лох”.
Тому ми і не віримо нікому,
Бо праведним буває тільки Бог.
автор:
Хороший мій… Недавно ще коханий…
Із волошковим полем у очах.
Колись твій образ срібними нитками
Вплітався в моє серце по ночах.
Далекий мій… Приніс ти стільки болю,
Що вистачить на декілька життів.
Та не була б застужена тобою –
У кого – дружина, сім’я,-
Цінуйте, даруйте троянди.
Хай будуть вам гаслом слова,
Що хочу від серця сказати:
Мужчино! Не зраджуй! Спинись!
Бо вчинки – повторюють діти.
І перед Всевишнім колись
А слово – то найбільша в світі сила,
Йому ніколи не скінчиться строк.
Воно людині обпікає крила,
І водночас – підносить до зірок.
Буває тихим ,наче шелест листя
І голосним, як ухкання сови.
Буває,як сльоза, криштально-чистим,
Скажи мені, коханий мій, чому
У грудях більше Серце не живе?
Воно так щиро вірило в весну,
Та необачно вибрало тебе…
І після тисяч пройдених доріг
Та попелу від спалених мостів-
Упало без жалю тобі до ніг,
Я знов торкаюсь твого тіла, наче вперше,
Хоч знаю, що востаннє…І нехай.
Я заціловую тебе, на мить завмерши,
Наповнюю жагою через край.
Вуста вустами закриваю на пів-слові.
Я знаю, це закінчиться…Нехай…
І моє тіло із твоїм – в шаленій змові.
Присвячується українським жінкам-заробітчанкам
Так буває…Кому яке діло,
Що на небі всі зорі – чужі,
Що хворіє частіше не тіло,
А частина твоєї душі?
Хтось зігріється в рідних долонях:
Цілує вітер травам довгі коси,
Збираючи їх вранішню росу…
Невдячна доля…Кожному підносить
За все рахунок і свою ціну.
Буває важко в собі біль носити,
Зав’язуючи в вузлик почуття…
Я йшла до тебе, як по лезу бритви,
Не згадуй про мене,не смій…
Не дай мені знову відчути
Той втрачений рай…ти не мій…
Чужий, але ще не забутий.
Не згадуй,бо досі болить…
На серці і так одні лати…
Чому так буває: лиш ” мить”,
Я вдячна Богу за своє життя!
За всі винагороди і за втрати,
За те, що є, й за те, чого нема,
За те, що маю і не можу мати.
За свою долю – солодко-гірку,
За всі мої польоти і падіння,
За щиру душу, за любов свою,
Як часто я задумуюсь над тим,
чи є на світі люди незамінні…
Якщо немає, то з яких причин
я згадую про тебе щохвилини?
Людське життя – найбільше із чудес,
це подарунок, з чорно-білим бАнтом,
та хтось післав любов нам із небес,
