Надія Ковалюк
Ну от і все…подай-но запальничку.
І з спогадів зроби мені коктейль.
Любов до тебе – жевріє як свічка.
Вона святкує свій останній день…
То скиглить, то несамовито б’ється
Як в клітці птах, що зроду не літав…
Ти так уміло доторкнувся серця,
Скільки крику буває у тиші,
скільки слів і думок у мовчанні,
коли знаєш ні більше,ні менше,
а кінцівку в своєму романі…
Ця любов зігрівала нам пальці,
і тому не шкодую й не каюсь:
серед сотень відомих вакансій
Коли до вікон примоститься надвечір’я
Й народиться найперша із зірок,
Ти заплети мені мереживом надію
В квітучий, оксамитовий вінок.
І поцілунками осип гаряче тіло,
Немов багряним листям восени.
Свої зізнання – з обережністю, невміло
Не треба більше спогадів…Мовчи!
Хай за плечима стогне й плаче вітер,
допомогти не може він нічим,
що в нашому саду вмирають квіти.
Не воруши той день, коли ти йшов,
в думках перебираючи причини.
У тім, що вічна пам’ять, не любов,
Тремтіли руки, капала сльоза.
Ти розтоптав мою невинну душу…
Та на плече лягла Його рука
І прийняла на себе тую ношу.
Нехай пробачить Він заздалегідь,
Що з вуст моїх збиратиме отруту,
Що загірчить Йому солодкий плід,
Я знов торкаюсь твого тіла, наче вперше,
Хоч знаю, що востаннє…І нехай.
Я заціловую тебе, на мить завмерши,
Наповнюю жагою через край.
Вуста вустами закриваю на пів-слові.
Я знаю, це закінчиться…Нехай…
І моє тіло із твоїм – в шаленій змові.
Там, за вікном, турботи всі земні
сховала ніч у стомлених долонях,
притулку не знаходячи в траві
заскочив вітер аж на підвіконня.
А притуливши спокій до дверей,
запеленавши кожного в перину,-
чаклує сон над долями людей,
і спить моя ріднесенька людина.
Все частіше із серця летять
ВІрші,
І чорніші воронячих крил
Ночі,
А самотність чуттєві листи
Пише
І здається, у нас вже один
Почерк…
Я вірю у тебе,як вірять у Бога,
І віра моя – кришталева і чиста,
Бо ти – жовтокоса, бо ти – синьоока,
Бо серцем колисана, рідна Вітчизно!
Хто прОкляв тебе, обездолена земле?
Ці гнізда лелечі, каштанові стіни…
Невже твоя зірка завчасно померкне?
Скажи мені, коханий мій, чому
У грудях більше Серце не живе?
Воно так щиро вірило в весну,
Та необачно вибрало тебе…
І після тисяч пройдених доріг
Та попелу від спалених мостів-
Упало без жалю тобі до ніг,
Забулось…відболіло…відлягло…
Не б’є вже по руках розчарування.
Невидимою ниткою вплело
В моє волосся слід твого кохання.
Не переймайся…більше не болить…
Дощів із сліз у мене вже не буде…
Єдиний крок…всього лиш тільки мить-
Від тебе збожеволієш за мить,
моє минуле! Що ж ти серце краєш?
Так хочеться туди,де не болить,
де забуття здається справжнім раєм.
Сто кроків по гарячому піску
і я вдихаю рай на повні груди.
Корабликом картонним всю журбу