Надія Ковалюк
Нежданна зустріч…Ні про що розмова,
а серце б”ється так,як і колись.
Як діти зачарованого кола:
зустрілись ми,щоб знову розійтись.
Це так безглуздо – в душу заглядати,
коли єдиний вихід – утекти.
кому потрібні із піску палаци,
Я вдячна Богу за своє життя!
За всі винагороди і за втрати,
За те, що є, й за те, чого нема,
За те, що маю і не можу мати.
За свою долю – солодко-гірку,
За всі мої польоти і падіння,
За щиру душу, за любов свою,
Залишалась хвилина до злету,
І здавалося-щастя в руці.
Але ти промайнув,як комета
І потрапив у руки чужі…
Я гадала,що краще-синиця,
Ніж у небі-якийсь журавель.
Що любов моя-чиста криниця,
Тремтіли руки, капала сльоза.
Ти розтоптав мою невинну душу…
Та на плече лягла Його рука
І прийняла на себе тую ношу.
Нехай пробачить Він заздалегідь,
Що з вуст моїх збиратиме отруту,
Що загірчить Йому солодкий плід,
Вкриває плечі зоряною шаллю
Розгнівана цариця – чорна ніч…
Твоє – “пробач”, моє – “іще кохаю”…
Ми зіткані з тобою з протиріч…
Твоє “пробач”- не грітиме долоні.
Його вага- що дим від цигарок.
Навіщо ти цілуєш мене в скроні,
Чому з тобою, наче на дуелі?
Не стати б твоїм ворогом лишень.
Я зачиняю в серце своє двері,
Ховаючи його, як ту мішень.
Ти цілишся образами,словами,
Шукаєш найболючіші місця.
Скажи мені, що сталося між нами:
Якось дивно ми створені,- люди:
Уникаємо слова “добро”,
Боїмося його, як отрути…
Ми все щастя шукаєм свого.
Та існують в житті якісь речі,
Що збагнути не можемо всі…
І нервово сутулячи плечі –
Запропонуйте нам любов,чоловіки!
Не розбивайте наших люблячих сердець!
Вас возноситимуть до неба всі жінки,
І не шукатимуть, де товщий гаманець.
Запропонуйте нам любов, а не інтим!
Ми ж- в Бога крила украдем, собі на гріх.
Як птах поранений, летітимем з одним,
Чи знаєш ти,як я тебе люблю?
Бузковими п’янкими вечорами
Живицею-сльозою напою
Твої вуста,щоб загоїти рани.
Русалкою до тебе припливу,
Манитиму очей зелених блиском.
Всі зорі з неба в жменях принесу
В ім’я любові… Ні, наперекір!
Не лізь у мої спогади павуччям!
Я на шматки розрізую цей біль,
зціпивши зуби, тихо і беззвучно.
І щастя не шукай, його нема!
Воно стекло дощем між сірих вулиць,
де сиву осінь всмоктує земля,
де наші долі слізно розминулись.
Скільки крику буває у тиші,
скільки слів і думок у мовчанні,
коли знаєш ні більше,ні менше,
а кінцівку в своєму романі…
Ця любов зігрівала нам пальці,
і тому не шкодую й не каюсь:
серед сотень відомих вакансій
Я ще люблю…на превеликий жаль…
Забути не змогла, чи не зуміла…
І знову біль, немов струни скрипаль,
Торкається і надриває тіло.
І спогади…заміщують думки,
Гортають за сторінкою сторінку…
Десь є щасливі люди, та не ми…
