Надія Ковалюк
Я вірю у тебе,як вірять у Бога,
І віра моя – кришталева і чиста,
Бо ти – жовтокоса, бо ти – синьоока,
Бо серцем колисана, рідна Вітчизно!
Хто прОкляв тебе, обездолена земле?
Ці гнізда лелечі, каштанові стіни…
Невже твоя зірка завчасно померкне?
Все частіше із серця летять
ВІрші,
І чорніші воронячих крил
Ночі,
А самотність чуттєві листи
Пише
І здається, у нас вже один
Почерк…
А слово – то найбільша в світі сила,
Йому ніколи не скінчиться строк.
Воно людині обпікає крила,
І водночас – підносить до зірок.
Буває тихим ,наче шелест листя
І голосним, як ухкання сови.
Буває,як сльоза, криштально-чистим,
У кого – дружина, сім’я,-
Цінуйте, даруйте троянди.
Хай будуть вам гаслом слова,
Що хочу від серця сказати:
Мужчино! Не зраджуй! Спинись!
Бо вчинки – повторюють діти.
І перед Всевишнім колись
Нежданна зустріч…Ні про що розмова,
а серце б”ється так,як і колись.
Як діти зачарованого кола:
зустрілись ми,щоб знову розійтись.
Це так безглуздо – в душу заглядати,
коли єдиний вихід – утекти.
кому потрібні із піску палаци,
Не згадуй про мене. Не смій…
Не дай мені знову відчути
той втрачений рай – ти не мій,
чужий, але ще не забутий.
Не згадуй, бо досі болить,
на серці і так одні лати.
Чому так буває: лиш мить,
Читай вірші, переглядай альбоми.
Заглянь у душу до самого дна.
Але не повертайся вже ніколи.
Між нами – стіни, довгі, як життя.
До мене замуровано всі двері,
А ти спали залишені мости
І той вогонь, що не горів, а жеврів
Будує ніч для неба свій гарем
Із зір-іскринок, вічних полонянок,
Що мерехтять, як тисячі знамен,
Аж поки їх не викраде світанок.
Виконують громи небесний хіт,
Симфонія дощів мене чарує…
Як лицарі, збираючись в похід,
Ще пам’ять минулі обрАзи колише,
та я не шукаю вбиваючих слів –
вони найколючіші і найстрашніші,
коли вимовляє їх той, хто любив.
Я знаю слова – смертоноснії стріли,
що замість мішеней влучають в серця,
злітають із вуст, обпікаючи тіло,
Чому з тобою, наче на дуелі?
Не стати б твоїм ворогом лишень.
Я зачиняю в серце своє двері,
Ховаючи його, як ту мішень.
Ти цілишся образами, словами,
Шукаєш найболючіші місця.
Скажи мені, що сталося між нами:
Кленове листя падало до ніг,
Ховаючи самотність сірих вулиць.
На перехресті пройдених доріг
Раптово наші долі розминулись…
Води багато витече з річок,
І випадково я тебе зустріну.
Багато з неба упаде зірок,
Я вдячна Богу за своє життя!
За всі винагороди і за втрати,
За те, що є, й за те, чого нема,
За те, що маю і не можу мати.
За свою долю – солодко-гірку,
За всі мої польоти і падіння,
За щиру душу, за любов свою,