Надія Ковалюк
В полях України, далеко-далеко
Де сонце ховається в житі,
Від суму і туги вмирала Лелека,
А їй би ще жити і жити.
Загинув коханий в холодному краї
Де люті вітри-буревії.
Без нього-і зорі на небі не сяють,
Без нього і крила німіють…
Я так хочу забути тебе,
Бо здається, що далі – вже прірва.
Відчуваю, що годі уже,
Але пам’ять – така непокірна.
Надто важко тепер підвестись,
(Я фатально спіткнулась об тебе).
Наче зірці, що падає ниць –
Я вдячна Богу за своє життя!
За всі винагороди і за втрати,
За те, що є, й за те, чого нема,
За те, що маю і не можу мати.
За свою долю – солодко-гірку,
За всі мої польоти і падіння,
За щиру душу, за любов свою,
Хороший мій, далекий мій, не мій…
Твої долоні ще для мене рідні.
На серці досі віє буревій,
Не розтопились ще сніги тогідні…
З надією збудовані мости
Стоять до мого серця непорушно.
І на душі ще досі тільки ти.
Чи знаєш ти,як я тебе люблю?
Бузковими п’янкими вечорами
Живицею-сльозою напою
Твої вуста,щоб загоїти рани.
Русалкою до тебе припливу,
Манитиму очей зелених блиском.
Всі зорі з неба в жменях принесу
Згорає сонце у долонях неба,
Вже ніч сплітає зоряні вінки.
Ти знаєш,він у мене – те, що треба,
І все б – нічого, але він – не ти…
Чия вина у тім, що так буває?
Будуй мости хоч до самих зірок,
Кохання або є, або немає,
Журилось сонце – жовтощокий сонях
у павутинні, сплетенім із хмар.
Я так хотіла у твоїх долонях
журбу сховати, але ти – мовчав.
Зірки з’являлись – немовлята ночі,
від доторку її чарівних крил.
Я почуття, мов зорі,непорочні
Чому з тобою, наче на дуелі?
Не стати б твоїм ворогом лишень.
Я зачиняю в серце своє двері,
Ховаючи його, як ту мішень.
Ти цілишся образами,словами,
Шукаєш найболючіші місця.
Скажи мені, що сталося між нами:
Присвячується українським жінкам-заробітчанкам
Так буває…Кому яке діло,
Що на небі всі зорі – чужі,
Що хворіє частіше не тіло,
А частина твоєї душі?
Хтось зігріється в рідних долонях:
Я вірю у тебе,як вірять у Бога,
І віра моя – кришталева і чиста,
Бо ти – жовтокоса, бо ти – синьоока,
Бо серцем колисана, рідна Вітчизно!
Хто прОкляв тебе, обездолена земле?
Ці гнізда лелечі, каштанові стіни…
Невже твоя зірка завчасно померкне?
Я ще люблю…на превеликий жаль…
Забути не змогла, чи не зуміла…
І знову біль, немов струни скрипаль,
Торкається і надриває тіло.
І спогади…заміщують думки,
Гортають за сторінкою сторінку…
Десь є щасливі люди, та не ми…
Сказав він: “Тебе я покину”.
Вона йому тихо: “Іди”…
І сльози малої дитини
Спинити його не змогли.
В душі – розцвітали троянди
У черзі до нових розваг…
Але не знайшлося відради