Надія Ковалюк
Твій мерседес виблискує на сонці.
Він нас везе до станції “прощання”.
І навіть крізь затемнені віконця-
Я бачу тінь свого розчарування…
Такі,як ти-не чесні,не відверті,
Хвальбу і наглість носять, як медалі.
Але в складній життєвій круговерті-
Я на серці залатую діри,
Розбиваю коліна у кров.
Я ще вперто шукаю довіри,
Та, на жаль, розчаровуюсь знов.
Я чимраз багатію на досвід
Й чоловічу невдалу брехню.
Проводжаючи в тінь їхню постать –
Скажи мені, коханий мій, чому
У грудях більше Серце не живе?
Воно так щиро вірило в весну,
Та необачно вибрало тебе…
І після тисяч пройдених доріг
Та попелу від спалених мостів-
Упало без жалю тобі до ніг,
Сьогодні – мій останній із листів:
без докорів, без сліз і звинувачень.
ВпізнАєш почерк серця між рядків,
бо всі слова тепер не мають значень…
Пробач мене,що в люту заметіль
я зігрівалась спогадом про тебе,
пробач широкі обрії надій,
Залишалась хвилина до злету,
І здавалося-щастя в руці.
Але ти промайнув,як комета
І потрапив у руки чужі…
Я гадала,що краще-синиця,
Ніж у небі-якийсь журавель.
Що любов моя-чиста криниця,
В ім’я любові… Ні, наперекір!
Не лізь у мої спогади павуччям!
Я на шматки розрізую цей біль,
зціпивши зуби, тихо і беззвучно.
І щастя не шукай, його нема!
Воно стекло дощем між сірих вулиць,
де сиву осінь всмоктує земля,
де наші долі слізно розминулись.
Між нами точок доступу нема…
А час шматує серце на частини.
Що може бути гірше, ніж ота
проклЯта вада – звичка до людини?
Настане день і я повірю в те,
що ми занадто різні паралелі,
і щоб знайти ворота у Едем –
Нежданна зустріч…Ні про що розмова,
а серце б”ється так,як і колись.
Як діти зачарованого кола:
зустрілись ми,щоб знову розійтись.
Це так безглуздо – в душу заглядати,
коли єдиний вихід – утекти.
кому потрібні із піску палаци,
Згорає сонце у долонях неба,
Вже ніч сплітає зоряні вінки.
Ти знаєш,він у мене – те, що треба,
І все б – нічого, але він – не ти…
Чия вина у тім, що так буває?
Будуй мости хоч до самих зірок,
Кохання або є, або немає,
Я спогади збираю всі докупи –
Хай вітер їх розвіє між степів…
Мені б тебе, як марево, забути,
Сховати в лабіринтах своїх снів.
Тебе я з свого серця вириваю,
Сльозами омиваю всі сліди.
За хвилю до омріяного раю
Я так хочу забути тебе,
Бо здається, що далі – вже прірва.
Відчуваю, що годі уже,
Але пам’ять – така непокірна.
Надто важко тепер підвестись,
(Я фатально спіткнулась об тебе).
Наче зірці, що падає ниць –
Не займай мою душу…не треба,
Я не вбита тобою…жива.
Знаєш,я,на відміну від тебе-
Не кидаю на вітер слова.
Але,врешті,кому яке діло,
Що не справдив найбільшу із мрій?
Я дарую тобі своє тіло,