Надія Ковалюк
Чому з тобою, наче на дуелі?
Не стати б твоїм ворогом лишень.
Я зачиняю в серце своє двері,
Ховаючи його, як ту мішень.
Ти цілишся образами, словами,
Шукаєш найболючіші місця.
Скажи мені, що сталося між нами:
Як часто я задумуюсь над тим,
чи є на світі люди незамінні…
Якщо немає, то з яких причин
я згадую про тебе щохвилини?
Людське життя – найбільше із чудес,
це подарунок, з чорно-білим бАнтом,
та хтось післав любов нам із небес,
Шукатиму до щастя я свій путь,
До справжнього, до самого земного.
І стрілки на годиннику завмруть…
Сьогодні-день народження у Нього.
Я серцем напишу йому листа,
Якому не дійти до адресата.
Мені на це не вистачить життя-
Згорає сонце у долонях неба,
Вже ніч сплітає зоряні вінки.
Ти знаєш,він у мене – те, що треба,
І все б – нічого, але він – не ти…
Чия вина у тім, що так буває?
Будуй мости хоч до самих зірок,
Кохання або є, або немає,
Я знов торкаюсь твого тіла,наче вперше.
Хоч знаю, що востаннє…і нехай.
Я заціловую тебе, на мить завмерши,
Наповнюю жагою через край.
Вуста вустами затуляю на пів-слові.
Я знаю,це закінчиться…нехай…
І моє тіло із твоїм в шаленій змові.
Я повернусь…ти чуєш…повернусь!
Весняними квітучими садами.
Коли дощами досхочу нап”юсь,
Разом із перелітними птахами.
Зів”ють лелеки гнізда на дахах,
І роси будуть марити світанком.
Коли запахнуть яблуні в садах,
В полях України, далеко-далеко
Де сонце ховається в житі,
Від суму і туги вмирала Лелека,
А їй би ще жити і жити.
Загинув коханий в холодному краї
Де люті вітри-буревії.
Без нього-і зорі на небі не сяють,
Без нього і крила німіють…
Було багато пройдено доріг…
У подругах,у друзях,у коханих
Я бачила для себе оберіг.
Але так рідко згадувала маму…
Коли ж втрачала віру у людей,
Коли життя надламувало крила,-
Я линула до маминих грудей,
Душа моя! Відкрийся і скажи:
чому всі карти сплутались в колоді?
Кудись поділись всі мої тузи…
А злодій час гуляє на свободі,
безжально забираючи роки.
Де взяти стільки мудрості і сил?
Черпнути з неба те велике вміння:
Я так хочу забути тебе,
Бо здається, що далі – вже прірва.
Відчуваю, що годі уже,
Але пам’ять – така непокірна.
Надто важко тепер підвестись,
(Я фатально спіткнулась об тебе).
Наче зірці, що падає ниць –
Хороший мій, далекий мій, не мій…
Твої долоні ще для мене рідні.
На серці досі віє буревій,
Не розтопились ще сніги тогідні…
З надією збудовані мости
Стоять до мого серця непорушно.
І на душі ще досі тільки ти.
Ще пам’ять минулі обрАзи колише,
та я не шукаю вбиваючих слів –
вони найколючіші і найстрашніші,
коли вимовляє їх той, хто любив.
Я знаю слова – смертоноснії стріли,
що замість мішеней влучають в серця,
злітають із вуст, обпікаючи тіло,