З листа Джонатана Яреми Свіфта
Я не хочу лежати в цій рабській землі,
Радше спатиму в лондонській твані!
Чи ж повірю, що тут, в світанковій імлі,
Не розтане мій подих останній.
Чи ж повірю, що янголи бачать здаля
І господь щиросердо кохає
На малесенькій кульці, що зветься Земля —
Порошину ірландського краю.
Захлинається серце: ласкавець, пророк…
Захисти свої люди, воскресни!
Це облуда, мара, бо мій шлях до зірок,
Це вони мої браття і сестри.
Я любив і кохав, і в найтяжчій борні
Не загасли роки мого шалу.
Та все більше скорботи лишалось мені
І все менше любові лишалось.
Як нестерпно щоранку болить голова —
Мабуть, час вже додому, додому.
І ніщо вже не важить, я все змарнував,
Поховайте хоч в пеклі самому!
1968
