“Залізною брамою брязнуло місто”
Залізною брамою брязнуло місто,
і простір у очі зайшов, наче дим…
Спахає з-під повсті травичка гоїсто,
та смутки за втраченим вигоїть чим?
І бачиш крізь сльози розмите узлісся,
мов патьоки крейди на чорній стіні.
Позаду ж не брама — залізна завіса.
А що там? — не видно, не чути мені…
Не чути пліток, не видати і зради,
забуто образу, і стлумлено гнів…
Не треба назад — і нічого не згадуй,
минулось безсоння, забулися дні…
Так ніби й немає за чим жалкувати,
та дні хоч ніякі, та жаль мені їх,
бо не відшкодуєш нічим свої втрати:
ні вірністю інших, ні щирістю всіх…
Бо з відстані й прикрість приємною стала,
і правдою стала відверта брехня…
Позаду почув скреготання металу,
неначе хтось браму важку відчиняв:
поглянув назад — стіна передмістя,
в повітрі ледь зримі прозорі рубці,
і спис, що у мене націлений вістрям,
затиснутий міцно в жіночій руці.
***
