ЖЕБРАЧКА
Старенька жінка, вкутана в лахміття,
німа сидить на крижаній землі…
Торбинка. Склянка. Поруч купа сміття.
Печаль одвічна квилить на чолі.
Покинута, знівечена роками,
в людей копійку просить на життя.
Колись давно їй промовляло «Мамо»
її невинне, радісне дитя!
І де ж ті діти? Бог їх знає!
Хіба це діти? Виродки земні!
Вона ж і нині щастя їм благає,
у неба просить дать їм світлі дні.
Лантух образ, принижень за плечима
стара без слів і стогону несе…
Її тепло, дароване очима
все людство грішне в мить одну спасе!
Бабусю, Мамо, скривджена Людино!
Не знаєш радощів, простих буденних втіх.
У чому ж, Ненько, є твоя провина,
яку щодня спокутуєш за всіх?
Що ревматичні зашкарублі руки
ти мочиш під безжалісним дощем.
Удень – голодні та студе́ні муки,
а ніч мина в підвалі й під кущем…
………………………………………………….
Я б пам’ятник їй звів у центрі міста!
З очима сяйними і восковим лицем.
Щоб в кожного чинуші й «мораліста»
хоча б на мить душі торкнувся щем…
Щоб, дивлячись, ми відкривали очі!
Й, під постаментом граючись, малі,
безхатькам у майбутньому охоче
дали прожити в щасті на землі.
