Дмитро Павличко
Заснути так бодай на волосок,
Щоб зорі сивини мені не ткали,
Щоб сни мої неквапно протікали
Між пальцями твоїми, як пісок.
Заснути так під золотим крилом
Коси твоєї, щоб у сновидінні
Хрестатих танків не з’являлись тіні,
Посеред ночі дощ пішов,
Зашелестів, як збіжжя, в полі.
Ми вийшли під його покров
З-під явора чи з-під тополі.
Він увільнив нас від одеж –
Зняв, як різьбяр, із плоті глину.
Те, що при сонці не знайдеш,
Над нашим вітом і під нашим світом
Є ще світи великі і малі.
Туди ми долітаєм тільки світлом
І музикою темної хемлі.
Туди мене хтось ненастанно кличе,
Вистелює блакитом щемну путь,
Так, ніби прагне в сяйво таємниче
Ніч осяяна цвітом яблуні,
Затуманена, мов роса.
Ми розкрилені і роз’ятрені
Піднімалися в небеса.
Понад зорями, понад водами
Пролетіли ми три світи.
А та яблуня за городами
Твоя краса, як усміх сатани,
Що богові показує в пустелі
Майбутнього картини невеселі,
Печальний дим над струпами війни.
Але не відвертайся, а вжахни
Мій дух, що потемнів на безджереллі;
Яви в пречистих пелюстках морелі
На цій землі жили ми споконвік,
Лише обличчя змінювали трохи.
(Так змінює своє русло потік,
Але вода клекоче крізь епохи
Одна і та ж!) Одна і та ж душа
Вела мене то під варязькі шатра
(Там танець твій у люстрі палаша
Виблискував і пригасав, як ватра),
Я – зернятко, а ти – зоря осіння,
Навіки в полі поєднались ми.
Виношу з глибини, з важкої тьми
Твоє сіяння в промені насіння.
Велиш ти кільчику в передвесіння
Пробити шкаралущу й страх зими…
Втім колосок з колючими крильми
Наша любов
як літак
здатна нести
тягарі величезні
ніжно передані їй
на землі
тільки не здатна
дотик чужого крила
Все не те, коли нема любові.
Почуття й слова – тріски дубові,
Дні – болящі, немічні старці,
Магістралі – темні манівці,
Яблуневий цвіт – зола летюча,
Небеса – асфальтна сіра туча,
Сміх – петля на горлі, булка – глей,
Пісня – хоч бери і сам заблей!
Як почну сповідатися
На руки твої єдвабні,
Не матимеш з того радості,
Легкої, мов пух кульбаби.
Буде важко тобі дослухати,
Дочекатись нової години:
Слова мої, наче ті слупи,
Пахне хлібом трава,
Що купала мене з дитяти,
Пахнуть хлібом слова,
Що мене їх навчила мати.
Пахне хлібом терпка
Пісня батькової стодоли,
Пахне хлібом рука,
Сонце намальоване циноброю,
На вітрилах вечора пливло.
В золотій спечаленості обрію
Ти світилась, як небесне тло.
За зорею рідною й далекою
Ти тужила на моїм крилі,
Ніби не принесена лелекою,
