Кацай Олексій
Проміння сонячного зсув
на обрії сповзає
а я у затінку заснув
тарілки що літає
Спекота вклякла на стежках
у золотій пилюці
й про щось загрузнувши в словах
А найголовніша безсоння потреба —
то є плюскотіти обличчям в пітьмі,
щоб в очі розплющені падало небо,
щоб потім здригалися вії вві сні.
Крізь бурштинове мливо
ароматних обріїв
сяють і зорь прожектори й ліхтарики атомів
мерехтять з лоскотливих порожнеч
навіки липневого медвяного неба
світло якого речовиною прозоро згусло
і ось повільною цівкою з губ тремтливих
цебенять слова невідомі
Вітер яблука з гілля зриває,
наче зрива стоп-кран…
Одначе йому не щастить ніяк
припинити рух,
щоб досхочу,
до знемоги їх наїстись.
Він, Єви зачіску розпатлавши,
розпачливо щось кричить,
Коли розчиняється ніч у прозорій росі
міжзоряне я викликаю для тебе таксі
Ми цілуємось довго прощаючись а мовчазний
водій нас чекає
і ховає за склом вигляд свій неземний
Прошепочу щоб не чув він “любов не зникай
Оаза людей
в пустелі космічній
мій острівець магічний
марення мандрівників
смутної галактики
де порожнеча цупка як свинець
де кожен атом зустрічний
ковтає шлях нетрями
Від жовтневих дощів листя іржавіє
а речі виходять з помешкань
і крокують по калюжам
крізь бризкотливе скливо
безладу осені
Підшипники краплин
механізму погоди
Стрімкий наш час
вигадливий на долі —
у хащах
зфантазованих історій
закоханого
робота я стрів
що награвав прадавніх зорь мотив
для дівчини з Північної Корони
Мовчазно з простору відстані робить
зоряна яхта в сузір’ї Кіля
й розповідає зістарілий робот
нам про планету Земля
Слухаємо молоді та дурненькі
зопалу блиск не сховавши очей
з вуст механічних лункі побрехеньки
Зо шлаку тут сонця
і місяці
не круглі
а в металевій млі
дзвенять магнітні джунглі
Тут кожен промінь мов сталева нить
бринить в іділії геометричній
або вірш без початку та кінця
гойдався тиші дивний щем
вдяглись рослини в колір меду
мовчав комп’ютер і дощем
доїлася корова неба
ледь ремигала вітерцем
Нас, чорними зірками обпалених
у кострубатих нутрощах всесвіту,
несе гора, що улетіла
з недобудованої планети.
Несе гора, літаюча в просторі,
наш корабель зі згаслими дюзами
і в мікрофонах виє тиша,
