Оксана Лятуринська
Був стрункий, неначе ясень,
гарний, мов царенко.
Де наш красень, де наш красень? —
Вмер, вмер молоденький!
Ой не вмер він, ой не вмер він
смертію своєю,
не зеленим вкритий дерном
Щастя згублені ключі.
Якби їх знайти хутчій!
Пошукати в лісі, в полі,
запитать, зустрівшись, Долі:
“Ти горою, Доле, йшла,
чи мої ключі знайшла
з золотими обідками?
Щоб пізнати, що ті самі,
* * *
На озера на глибокі
залюбки виходить лебідь,
а орел ширяє в небі,
а орлу подружить сокіл.
Із країн південно-синіх,
із країн лише далеких
Не знаю, як це почалось.
Прийшов, намовив мені хтось?
Чи серце схаменулось: — “Мало!”?
Чи щастя весен заблукало?
Навкруг долини зацвіли,
джерела срібло розлили,
і палац став зі знаком лева,
У луках гра сумна сопілок.
Хіба пашня зросла безсило?
Чи між пшеничних, житніх піль
вродились колоси сліпі?
Чи корінь вітер-сонце сушить?
Чи не справдився сон пастуший —
багатство золотих черед,
розшитий ременем намет,
Важкі киреї, золоті
далматики та оловіри,
і княжі корзна, і щити,
ножі, списи, мечі, сокири.
Ковтки, підвіски. Барми й гривни.
Ти ще не вмер, ти ще не вмер!
Через розбурханий Дністер
з Дніпра ти видибаєш, Боже!
Впадуть долів боги ворожі.
Перед лицем великих чуд
жахнеться князь, чернець і люд.
Створив ти землю, оболоки
й людину дотиком і дихом,
чинив добро і діяв лихо,
ти повнив дні й вершив ти роки.
Являвся пращуру, вогненно
злітав до хатнього порога.
За око — враже око,
оселя — за оселю!
Благословляйте келих,
де хміль нуртує соком!
За око — враже око!
Одному з двох упасти.
Один лишився сам на сам.
Нема ні кревного, ні друга.
І любкою — помститись туга,
і туга — подругою дням.
Отак натрапити зненагла
вполудне чи в досвітні роси
І знову цілу ніч верзлося:
біжу зацькований, мов звір,
і слід кривавиться на росах,
і піт рудий туманить зір.
І знову бачу світ багряно.
За мною полум’я і дим,
Устами славлена
стріла стужавлена.
Хвалена, хвалена,
в отруті калена!
Стріла окрилена,
стріла доцілена.
Кров’ю гартована
