Олесь Гончар
Бронзовий вершник
й досі на плаці
Конає з розірваними грудьми.
Я знову у Буді. Я знов у палаці,
Як давні знайомі, зустрілися ми.
Лишилася фреска тут блідо-рожева
На закуреній димом стіні.
Чого ти всміхнулась,
У замку обвалені стелі
Та брухту тисячі тонн.
Хто килими тут розстелить
Між мармурових колон?
У мертвому замку сьогодні
Ніхто не засвітить вогні.
Лиже Дунай голодний
Мисливець, веселий і п’яний,
Стоїть у дворі короля.
І бронзові рани рвані,
Видно, йому не болять.
З собаками на п’єдесталі,
Із луком, що вже не стріля,
Полює в епоху сталі
За Тисою я питав:
Чи чули про нього ви?
Чи мужній до вас долітав
Голос його з Москви?
Чи знаєте, як за вас
Славний ваш син-генерал
В гарячій Іспанії згас
Все, що було, ми забудемо,
Все, що нема, ми зап’єм,
А може, їдучи Рудними,
Серце своє розіб’єм.
Горами Чорними Рудними
Завтра ми підемо знов.
І буде нам любомудрами
Камінь розігрітий аж пашить.
Втомлений, замислений іду.
Повнить сонце Улічку Злату,
Сонцю тут подобається жить.
Прага, Праго, мій слов’янський град!
Через смерть, і горе, і біду
Недалеко від Братислави
Я одержав твого листа.
Спалахнули усі переправи
І немає уже моста.
У минуле, у наше, в раннє,
Де були тільки ти і я.
Чую — інше якесь кохання
Оженився я в суботу —
А в неділю на війну.
А тепер я, брат, в піхоті
І до тещі — ні ну-ну.
Правда, є вже переправи,
Але ж трохи не з руки
До Полтави з-за Морави
Колись тут ходили брати із Солуні,
І слово рум’яне, як те немовля,
У крижмо зелене, в розгорнуте вруно
Приймала уперше оця земля.
Воно виростало для битов і слави,
В наметах училось, не знаючи парт.
Сягнуло на північ звідсіль, від Морави,
Сніги! Не сніги, а ріллі,
Наорані смертю за мить.
І хлопець — одне вугілля —
Біля танка свого лежить.
Руку підняв до неба.
Крик занімів на вустах.
Бо жити б йому ще треба
Свою землю, далеку, святу,
Не забудем до згуби.
Як матроси в чужому порту,
Ми тримаємось купи.
Став і я чомусь ніжний такий
В цім краю невеселім.
І для мене тут всі земляки,
