Сосюра Володимир
1960 рік, Київ, видавництво «Дитвидав»
ДЛЯ ТЕБЕ ЗОРІ СЯЮТЬ
Для тебе зорі сяють,
онученько моя,
і в радості, без краю
квітками сад буя.
Я люблю, коли в листя зелене
дерева одягає весна,
і під вітром хитаються клени,
і співає в квітках далина.
Ще задумані далі безкраї
зачаровують душу мою,
коли жито в полях достигає
Я Вас любив, а Ви ніколи
Мене любити не могли,
І от погасло сонця коло,
Й мої троянди одцвіли.
Немов підрізані ножем,
Як і моя надія світла,
О, як вони тяглись до світла
Чи знаєш ти світання в полі
або в задуманих садах,
коли од щастя мимоволі
сіяють сльози на очах?
Щебечуть птиці, вітер лине,
немов дитинства дальні дні,
і кожна квітка і стеблина
У синім безгомінні
задуми скрізь печать.
Мелодії осінні
в душі моїй звучать.
А листя веремія
несе свою печаль.
На чорному коні я
Сині трави, даль кармінна.
Ріки в тумані.
В сяйві мрійному долини
І огні, огні.
Там мій дім і та шипшина,
що колись я рвав.
Кароока та дівчина,
Вивчайте, любіть свою мову,
як світлу Вітчизну любіть,
як стягів красу малинову,
як рідного неба блакить.
Нехай в твоїм серці любові
не згасне священний вогонь,
як вперше промовлене слово
Наближення зими у всьому серце чує:
і в шелесті листків, і в вітрі, і в стежках,
що ждуть, коли блакить в сніжинках завирує,
і срібний стане сад, і забіліє шлях.
Наближення зими… Пісень пташиних звуки
замовкли в деревах оголених, смутних…
Синіє холодно земля в сльозах розлуки
Мені ти приснилась давно,
ввійшла ти у думи мої.
Я море люблю, бо воно
нагадує очі твої.
Розкрив я до сонця вікно
й дивлюсь крізь проміння рої…
Я небо люблю, бо воно
Задуманий вітер над городом віє,
Ідуть перехожі невпинним прибоєм,
І я поміж ними йду, повний тобою,
горять ліхтарі, мов шепочуть:
“Маріє!..”
І солодко серце стискає і мліє,
мов сон мені дивний, невиданий сниться…
Якби помножити любов усіх людей,
ту, що була, що є й що потім буде,
то буде ніч. Моя ж любов — як день,
не знають ще чуття такого люди.
Якби зібрати з неба всі зірки
і всі сонця з усіх небес на світі, —
моя любов горітиме яркіш
Люблю я море в шумний час прибою,
коли воно за валом вал жене.
Але ще дужче в чарах супокою
люблю я море мрійне і ясне.
Люблю тебе, коли ти балаклива,
як не любив я так іще раніш.
Але ще дужче, мавко пустотлива,
