Вінграновський Микола
Я думаю, як і чиню,
Але скажи, хіба це горе,
Якщо це горе неогорне
В своїй сльозі я розчиню?
Мій труд — не горе, не приречність.
Він шлях і щастя і біди.
Впадуть на груди поїзди,
За селом, за посірілим тином,
В лопухах великої весни,
Під бджолиним і хмариним плином
Причаївся півень навісний.
І коли з холодного порогу
Вилітає сон зорю стрічать,
Вибігає півень на дорогу
Перепеленят перепелиці
Обняли тісніше у тривозі.
Покотився місяць по пшениці,
Покотився вітер по дорозі.
Вітер колоски смикнув за вуса,
Місяць рогом настромивсь на небо.
Мати-перепілка темно-руса —
Серпень ліг під кущем смородини,
Шепотів: дозрівай, будь ласка, —
З неї вийшла на берег Кодими
З голубими зубами Настка.
І сміється Настуня басом
Між ромашками з лободи.
За смородиною і часом
Ви, як стежка, кохана.
Лине сон мій по вашій стежині.
З неба падають зорі в дзьоби журавлів.
На крило небокраю сіла хмара
в червоній хустині
І задумалась, тиха, над краєм землі.
Засинайте, спочиньте…
вашій мрії я серцем заграю
Де ти, мій коню з Дніпра-Дунаю?
Зацокоти мені, коню-птах!
Може, я долю свою заспіваю
Десь попід Каневом у житах.
Літаки минаючи й вокзали,
Над землею диблячись увись,
По дорозі серця ми скакали,
Сміятись вам, мовчати вами,
Вашим ім’ям сповнять гортань
І тихотихими губами
Проміння пальчиків гортать…
На лист, на сніг, на квіт, на тіні,
У шелест і нешелестінь,
Стелить в душевному тремтінні
Що хулою протята хвала?
Що хвалою протята зневидь?
В темно-синю глибінь села
Матіола розкинула невід.
Хлюпотить на обличчях слів
Лоскотливий цнотливий легіт…
Тягнуть вишні до берега снів
Сосновий день хиливсь в сосновий вечір,
І помідорне сонце обливалось
під краном у блакитному саду,
Ще тінь сіріла,
ще бриніли квіти, —
червона кофта поливала їх, —
Ще все було!
Бринів життя світанок,
Ти схожа. Дві краплі води
Упало з весла золотого.
Ти схожа, як дві біди
Ні з того, ні з сього.
І огірок, що на столі
Лежить у грудні перед нами,
І небо, що лежить над нами
В тихім світлі нічних заграв
Пахло море вечірнім сіном…
Вітер хвилі на руки брав
І виносив на берег синій.
Ми стояли в кормі човна —
Серце в серце і руки в руки.
Ми клялися в душі до дна
Зірок запізнілі курчата
Розбіжаться від мене в ніч —
Вибігай за село стрічати,
Моя посивіла піч!
Приголублю твою затулу,
І під струнами рогози
У кімнату мене вези,