Віталій Золотьонков
Перший промінь дарував мені подих,
Мир і світло, Доброту та старання.
Самостійність та самопошук.
Кроки в юність та виховання.
Другий промінь - Мій учитель і лікар,
«Батьківства радість у простих речах…»
В розмовах ранніх із дочкою.
В лялькових іграх, в дитячих снах.
В купані з пінною пухкою.
Як серцю лікувати шрам?
Як з часом все забути?
Можна наносити бальзам
і якось далі бути...
Та час це не лікує.
Ми щирі та пахучі подарунки.
Даруємо приємні відчуття,
ми прикрашаємо оселю, щедрі на цілунки.
Є певним доказом щасливого життя.
Та з часом, не помітні для господаря.
можна прожити "в мирі",
у клітці своєї квартири.
можна зробить нові діри,
в м’якоті свого тіла.
В моєму, смартфоні
є безліч номерів знайомих.
Та в певний час життєвих перегонів,
я не знаходжу тих,
з ким поділитися усім готовий.
Килимами ранок плідно вкрито.
Все знайоме серцю зникло.
Світ, з яким ти звик, який набрид,
став приємним, ставши на поріг.
У жовтня очі кольорові.
Піднятий воріт, капюшон.
Напоготові довгі парасолі.
Пігулок білих, щоденний раціон.
Міцніші ті обійми із донькою,
коли підлога, ніч,
дрижать шибки віконні.
ЇЇ закриті вушка,
Тремтять малі долоні,
від вибухів над головою.
Людину втримати на завжди неможливо.
Тримати силою за руку не потрібно.
Усе в житті утворено мінливо,
як не вкладайся у події плідно.
Ми залишаємо батьків,
Відшкребтися від підлоги коридора,
з подяками до ППО та частково до бога.
Зібратись в новий день як в дорогу,
з мішками під очима, та з квадратною головою.
МИ, на половину радісні,
на половину сумні.
Після сотні запущених стріл,
Ти навчишся лучити в ціль.
Серцю треба тисяча бід,
Щоб дивитись доросло на світ.
