Андрій Штонда
Тягар – неодмінна частина істоти людської душі.
Це бажання, мета, наші мрії.
Не дають до високого відійти,
Приземляючи, становлячи стіни.
В істину, те що створює шлях,
Стрілка годинника рухом по колу
Невпинно вистукує в такт.
Час відміряє знову і знову
Та щось з механізмом не так.
Ні, це не похибка, це не проблема –
На далекім небосводі чорне сонце сходить,
Гладь небесна поринає в темряві безодній.
Стихли звуки, все чекає у безсмертній тиші,
Я не знаю, всі не знають, що за сонце прийшле.
Розум в паніці зникає і свідомість зникне,
Дім, що стоїть посеред лісу
Порожній, сирістю просяк.
У ньому жив колись мисливець,
Що мав в розвагах добрий смак.
Давно не взяті в руки книги
Зимовий день, хмаринки йдуть по небу,
Затулюючи сонце повсякчас,
Глицевий ліс, поряд простори степу —
Природа краще від міських прикрас.
Чисте повітря, тиша та спокійність —
Війна минула так багато років,
Змінились цілі покоління, як різіні світи.
Народ забув який гіркий смак перемоги,
Все менше на могилах лежить квітів.
Безліч людей поринають у власних проблемах,
У мене дивне відчуття,
Неначе час такий минув,
Коли я чув серцебиття,
Ніби і в тілі цім не був.
І знову бачу схожий вид,
Ти спиш під теплою ковдрою
На своєму високому ліжку.
Тобі дуже спекотно і сумно
І це дуже чудово видно.
Як сковзає ковдра донизу,
