Андрій Штонда
Я сиджу і згадую минуле,
Все так порожньо і сумно водночас.
Хворобливе і незрозуміле
Відчуття, що не лікує час.
Відчуття, що поглинає душу,
Шрами від тортур,
Що лишили кати на українських тілах.
Шрами від куль,
Які випустив на розстрілі червоний солдат.
Рана на серці,
Що так щедро засипана сіллю зневіри.
Вже вечір, та ще щось світає
На краю, та що ж це палає?
Птах дивний із золота в серці
Свій дух знову збирає.
Розбитий у попіл ще в день він лежав
Вогник у мороку світить,
Плавиться воск і тече.
Життя чиєсь на рахунку,
Вирішина доля та вже.
Полум'я тухне буває –
Ти так далеко і я також,
Але ця відстань не страшить.
Чекаю слів твоїх, як скажеш —
Це найсолодша моя мить.
Нехай я бачу фотокарту,
На далекім небосводі чорне сонце сходить,
Гладь небесна поринає в темряві безодній.
Стихли звуки, все чекає у безсмертній тиші,
Я не знаю, всі не знають, що за сонце прийшле.
Розум в паніці зникає і свідомість зникне,
Розмінна монета - зелений мідняк
Вкритий шрамами цінних історій.
Свою долю валюти давно він прийняв
У мішечку дзвеніти в неволі.
Купа міді ціна потаємних речей,
Я лежу у ліжку весь в холодному поту,
Все це вже не смішно, так і з розуму зійду.
В темряві безслівній відчуваю серця стук,
Десь в моїй квартирі пролунав жахливий звук.
Зір мій пав у двері там чорніє темнота,
Тягар – неодмінна частина істоти людської душі.
Це бажання, мета, наші мрії.
Не дають до високого відійти,
Приземляючи, становлячи стіни.
В істину, те що створює шлях,
Стрілка годинника рухом по колу
Невпинно вистукує в такт.
Час відміряє знову і знову
Та щось з механізмом не так.
Ні, це не похибка, це не проблема –
Війна минула так багато років,
Змінились цілі покоління, як різіні світи.
Народ забув який гіркий смак перемоги,
Все менше на могилах лежить квітів.
Безліч людей поринають у власних проблемах,
Ти спиш під теплою ковдрою
На своєму високому ліжку.
Тобі дуже спекотно і сумно
І це дуже чудово видно.
Як сковзає ковдра донизу,