Віталій Коткін
У парку що зовсім трошки схожий на сквер,
проживав старовір, Семен.
Мабуть перше що видавало в ньому його,
було ім'я.
Від нього віяло:
самогоном,
На сходах, в пітьмі,
тебе згадають не всі.
Криве дзеркало, виправить помилки,
Змінить зовнішність.
Зітре особистість,
Твої очі, втратять колір,
Ти будеш останньою,
Останньою серйозною спробою,
Вмерти не одному.
Піти в той світ,
Тримаючи за руку когось занадто близького.
Але не вийшло,
Від тепер, тримай усе,
Одною рукою,
Права, ліва...
Сенсу більше мабуть у снігу весною.
Немає сенсу вибирати.
Вхопись!
В один момент,
Миттю хвилина стала,
За секунду,
Безліч літ прожив,
Тебе згадаю навіть після зим,
Про тебе пам'ятають кожна із клітин,
Ці пом'яті люди з плямами на одежі,
Ґвалтливо дивляться в очі,
Перебирають смаками в людях,
У вині, ціни на психотерапевтів,
А за катів,
Абьюзивні минулі відносини,
Раніше я шукав самотність,
Бігав у ночі,
Під кожний камінець дивись,
Ця тендітна спрага,
Віяла довкола.
Але ніяк не міг піймать...
Наврядчи колись скажу про вічне,
Обіцянку дам, любити звично,
Не скажу на завжди,
Тільки до післязавтра,
А потім знов очима кліпну,
А переді мною стоїть вже інша.
Що шукаєш? Чи може ти просто заблукав?
Та ні, немає що мені шукати,
Нічого не втрачав.
Блукаю..
Так, один блукаю, але я не заблукав.
Дорогу знаю, все що треба є,
В шкідливих звичках,
сховані бажання,
справжні почуття,
та любов до себе.
В заповнених маршрутках,
Чи можно кохати людину, всю?
Чи тільки окремими шматками.
А що, якщо є найулюбленіша частинка неї?
Егоїзмом стануть, важливішії слова.
Зректись від усіх.
В останню мить змінити думку,
і стати вільним.
Черпати сили із недр спаплюжених пісень,
розмовно-мислючих прогулянок з собою.
Мати сили на гарні ранки,
