Віктор Крупка
я наодинці звіром став –
не жебраком, не багачем...
у стін, що зирять без очей,
у стін моїх із панацей,
де в тиші гусне віщий страх,
де все уже не так і …так.
хочеш убити, мов білу ворону, приклеїти до землі,
вийняти душу, віддати ненависним стінам.
у холоднечу, в загуслі спазми перетворити біль,
точити, немов з берези, терпкі провини.
тиша залишиться, а може, вона й утече
І...
і затихає вітер –
Бог іде молитися,
висновуючи з тиші віть прийдешнього…
ще тільки чутно, але ще не видно,
як слід береться
розірвали пам'ять –
залишився спомин.
сонце як перестрах.
сутінь як тавро.
спомин не від спомину.
радше накип втоми.