Неоніла Гуменюк
У вишиванку осені вплелась,
На ній жоржини й чорнобривці-квіти
Й багряний лист кленовий тішить нас.
Світлого суму відчуваєм нотки
За літечком, що в вирій подалось.
Та радує ще нас красою осінь
Шмагала і вітром холодним рвучким,
А потім зігріла калини вогнем,
Усіх огорнувши картатим м"яким
Пледом-багрянцем з кленових листків,
Останнє тепло дарувати спішить.
А ще заспокоював лагідний спів
Так, ніби кликала із хати
Красную весну зустрічати
Маленька пташечка синичка.
І горобці розцвірінчались
Та розпустили сіре пір"я,
Усе стрибали на подвір"ї
Чи вкатаною дорогою
Усім крокувати легко так,
Але не цікаво, їй Богу.
А шляхом вперед тернистим
Долати підйоми й спуски,
Задумав що - не відступиш,
Співчувала матері в її горі,
Бо єдиний син її та й загинув,
Рідну землю боронив й Батьківщину.
Квилить чайка-чаєчка, плаче мати,
Де чий голос важко вже розібрати.
Хай не буде більш війн братовбивчих
Комусь літа щасливі відлічує щодня,
Для когось трохи смутку вона наворожила,
Хтось вірить, хтось не вірить, таке наше життя.
А соловейко соло виводить на калині,
Хочеться в краще вірить, як слухаєш його.
Ота чудова пісня серця всім полонила
Вона кудись все поспішає,
На пагорбі білі хати,
Та в них ніхто не проживає.
Колись же гамірно було,
Півні будили тут світанок
І прокидалося село,
Щоранку прокидатися мені
Так хочеться.Хай станеться це диво,
Дарує доля нам щасливі дні.
Від мого погляду, як від вогню згоряєш,
В твоїх очах бездонних я тону,
Удвох полетимо ми аж до раю,
Спалахує яскраво,
Із теплих літечка долонь
Струмінь його стікає.
На сонці золотом горить
Та безліч іскор сипле.
Прошу, ти, друже зупинись,
Стеливсь туман холодний
Полем і долиною,
Лісами й оболонню.
Плив він сірим човником
По ставку старому.
Поки ясне сонечко
Споглядає збоку,
Як яскраві сестри-зірки
Водять хороводи.
Таємниче підморгують,
Кличуть за собою.
Серце ж моє жіночеє
Та барвисті рушники
І серветки й сорочки,
В подушках квітують маки.
Наче писаночка хата,
Милуються люди всі.
Диво це творила мама,