Неоніла Гуменюк
Шукає затишку й тепла душа моя,
Бо натерпілась за життя усеньке
Несправедливості й жорстокості.А я
Хотіла завжди спокою та миру,
Посидіти любила в самоті,
Думки всі викладала на папері,
І вітер пахощі розносить.
Вдихнути б їх іще разок,
В небесну задивитись просинь,
Як в твої очі голубі,
Що зваблюють мене щоразу.
Серденько віддаю тобі,
Яскраво так палає скрізь,
Слова освідчення в любові
Прийду сказати їй у ліс.
Туди, де бігало дитинство,
Човником юність відпливла
І літечко цвіло так дивно,
А білий цвіт акації
Медами вже запах,
Добром, любов"ю й радістю
Наповнює серця.
Горить свіча каштанова,
Теплом нас зігріва.
Плаксивий-плаксивий такий.
То дощ. то сніжок пролітає,
Стіною туман густий.
А завтра зима-господиня
Свій посох візьме до рук,
Кожухом сліпучо-білим
Чом ти нахиляєш низько
Кучеряві коси-віти?
Ти скажи мені одразу,
Може хто тебе образив
А чи дощ чи сильний вітер?
-Віти до землі схиляю,
Крадеться тихо осінь,
Он берегом над річкою
Її пухнастий хвостик.
Махнула ним над вербами,
Аж по воді листочки,
З берізоньками-сестрами
Восени ти зоране,
Дбайливо засіяне,
Влітку колосилося.
Врожаями щедрими,
Золотими зернами
Поту хліборобському
Лише зозулине ку-ку ще чути.
І то недовго залишилось їй
Літа так рахувати в свято й будень.
Бо до зеніту літо наближа
Свій хід, Петрові батоги розквітли
І достигають пшениці й жита
Замінили ви маму і тата,
Коли ми першачки-школярі
Прийшли в школу знання здобувати.
Ви терплячими дуже були,
На "чому" наші відповідали
І пояснювали як могли
Ближнього завжди любити
І не зважати на безліч хвороб,
А жить, працювати й творити.
Та намагатись чогось досягти
В житті, щоб залишить нащадкам,
Кохати і впевнено йти до мети,
Бурштинове й золотаве,
Лиш шовковиця зелена
Край городу біля клена.
Та й для неї час настане,
Коли листя іншим стане,
Бо пожовкне й потемніє,Може трохи й посіріє.