Олена Трибуцька
Як чорна вдовина хустина колись квітучая земля
Хоронить мати свого сина, та і сама вже не жива…
Пливе у небі домовина крізь стяги синьо-золоті
А в домовині тій – дитина… А вулиці – чомусь пусті.
Замерзлий день запнувся снігом: весна не принесла тепла.
З негоди пафосним набігом вона зладнати не змогла.
І бігли люди у тривозі: скоріш додому дотемна!
А на брудній вузькій дорозі, немовби мертвий, пес лежав.
Він мав від роду лиш три роки, і особливо зла не знав.
Нехитрі матері уроки – із нею світу він пізнав.
Я дивилася в очі бездомному псу,
Тріпотів безнадійно в них болісний сум.
"Я піду за тобою, хазяйко, веди",
"Та не візьму тебе, бо немає куди..."
"Не обманюй себе, ти одна, як той перст"
Йшов за мною і йшов наполегливий пес.
Я вип'ю дощ, як полиновий трунок
Осінніх сутінок їх темну суть збагну
Листок зжовтілий, мов любовну руну
Естетськи вшию в ночі таїну
Ну що, коханий, чи до ладу ворожіння?
А more mio, ти чекай. Прийду.