vasylenko .ko
Голову схилити, мов на материнські,
Що на них дитиною плачучи б лягти,
На мої коліна, з чесним, особистим,
Скорені й нездолані йдуть чоловіки.
Слухай, та не слухайся, чуєш, та мовчи,
Початок нових недописаних дій
Окину для себе на тлі перспективи.
Ціна недотлілих на сонці мотивів
І всього, що милим здавалось, повір,
Лишились лиш пилом півсотні доріг.
У мене так мало для чесності часу,
Корень привычных бед -
Древо унылой пытки.
В меру жестокий бред,
Но перебор для шутки.
Осы танцуют гавот,
“Кто этот “он”, в стихах твоих?”
Мне часто говорят и кстати
Так сложно отвечать, ведь стих-
Лишь связь, где “он”... Пойми, читатель,
Никто из “он” не жив, не жил,
Никто не знал меня и впрочем,
Голуби стужей осеннею,
Окаменевши в горгульи,
Сходят с балкона на улицу,
Прыгнут, впечатавшись в землю.
Одутловатые женщины-
Душные тени прекрасности.
Якими бувають світанки
В твоїй малолюдній квартирі?
Тобі мої навіть не снились-
Обломки, обрубки, останки
Безмовного страху і сили.
І в світлі екрану далекім
Я влюбляюсь в свое же вранье.
Как жестоко, как глупо, о Боже.
Дрожью мелкой сквозь сеточку кожи
Тонкий дым и сухое вино,
Словно прутьями, в тело всекаешь.
Мой славный, мой милый Икар!
Я крылья твои уничтожу,
Чтоб ты никогда не летал,
Со мною остался подольше.
Чёрный котик уходит в ночь,
(Бейся, сердце! Глаза, блистайте!)
Он подаст мне сговорчески нож…
Не упрямься, прошу, не упрямься..
Юный клён, ты не лавры, но я..
Гарячим дітям арок і мостів,
Як я хотіла б, юно безсоромним
І жадібно закоханій собі
Пишу тепер по те кохання ззовні.
Я неодноразово прокляла
Довольно больно быть пустой,
Быть просто тленной оболочкой,
И угнетенной красотой
Блистать пред взором ясной точкой.
К тебе все тянутся рукой
С надеждой трепетной согреться,
Я тут, за твоїми плечима.
Вони- то простерті в польоті,
Пташишині мозолисті крила
З старими відбитками дроту.
Ти бачиш з вершини гірської
