Екатерина Евстратова
Один к одному
Один человек,
может сказать лишь одно слово,
может дать лишь одним взглядом
вдох для жизни по новой.
Как то раз..
В переулке маленького сонного города
бегала девочка.
Юбка взлетала
пытаясь угнаться за активной владелицей,
кожа на коленках уже тряслась
Мені хотілося б знищити зорі,
щоб світлом не різали очі.
Закрити навічно всі штори,
щоб сонце лихий хтось зурочив.
Щоб спів такий мирний пташиний,
гнав вітер подалі від мене.
Що гірше ображеного янгола,
який марить помстою?
Навіть дияволу сили не досить,
щоб з ним порівнятися..
Коли янгол зривається по вині когось,
обертається злобою з подвійною силою.
Рисую в воздухе февральском
своим дыханьем облака.
Мороз сквозь щеки мои красным
напоминает что жива.
Да, ночью так бывает нужно,
Я смотрю иллюминацию улиц,
под бэк света оконных рамок.
Сижу на балконе, сутулясь,
выворачивая дух наизнанку.
Не спугнуть бы шепотом звёзды,
Можливо ще бути щасливою,
не мстивою,
відпустивши убивць.
Не змагаючись з дурною, зрадливою
долею до струсу зіниць.
Можливо бути ще чистою,
А погода удивительно тёплая,
хоть и день начинался с дождя..
Блики скачут машинными стеклами,
ослепляя порой и меня.
И за окнами тихими вздохами
к нам пытается влиться весна.
Я хотела б разбиться об скалы
морскою водою на смерть!
Надоели мне ваши забавы!
Надоело в огне мне гореть!
Судьба скудно дарит мне счастье
А почему же мне нельзя просто запеть?
Взлететь на миг к белым облакам?
Чему б не довелось меня задеть -
я с сдачей всё судьбе своей отдам!
За слезы я ей отнесу улыбку,
за боль свою - лик счастья подарю!
Третя ночі. Я не сплю.
Усміхаюсь в тиху темінь.
Чому так? Не поясню.
Останні ночі - так живу.
На голові мов діадема,
чарівність віддає свою.
Як просто мене згубити..
Дрібним подихом збити з ніг.
Хоч кому ж би було зловити,
та прозорий до серця поріг.
Наче з лялькою граюсь обличчам,