Екатерина Евстратова
Анастасія
У душі його світ навпаки, незнайомий,
Один погляд запав у програмі як вірус.
У ній щось нове, щось йому не відоме.
Як лиш в очах ці чари вмістила?
Синиця в руках - не взлетить.
Журавель у небі - покине.
Телефонний динамік мовчить.
А серце кричить..Без причини?
Чи я вина що знову на шлях
ступила серед мін та засад?
Я вчаділа від тебе,
здуру вчаділа.
Я марила
та маривом, нажаль.
А мама радила,
щоб розуму не зрадила.
Цілувати б більше ніж повітря,
частіше подихами, тільки з уст в уста.
Очима дивними та повними довіри
розбачити б як розквіта весна.
Розбачити б як вітер тягне зорі
та залишає спати до світання.
Спокойной ночи, мир безумный.
В кровать мне брось свои объятья.
О, друг мой блудный.
Вздох мой лунный.
Молитва на моём распятьи.
Безумен шаг твой, дыханья ветры.
Я пам'ятаю ті несміливі кроки,
ту боязкість мою при кожнім слові,
по венам моїм дивні мікротоки,
забуті всі слова у новій ролі.
Я пам'ятаю ту дитячу невторопність,
Вони - діти андроїдів,
хтось і IOSа,
заучених поглядів,
від мережі хаоса.
Вони - діти гаджетів,
планшетів та смартів.
Досить слів! Вони тепер зайві..
Я не хочу чути брехню.
Від тузів твоїх рвуться рукави
та не граю я більше в цю гру.
Кинь в запаси для когось, дурніше,
ці дитячі свої балачки.
Все так хаотично,
так спонтанно.
Невблаганно нас чарує небо.
І так не звично
віддавати шану
кожній хвилині коли я біля тебе.
Я памятью отравлена своей..
И нет наверное коварней в мире яда.
Ведь то, что убивает по сей день,
моя «заслуга», я сама создала.
Мои укоры криком бьются в зеркала.
Ми втрачаємо мрію свою на шляху
зрозумівши її недосяжність.
Зрозумівши стежку доволі важку
та обставин життя невблаганність.
Ми втрачаємо мрію, назавжди бува
Пробач, що кохала,
хоч ти був невірним.
Пробач, що чекала
у чотирьох стінах
Плекала, питала:
"Все добре між нами?"