Олена Красьоха
Матусю, Матінко моя!
Ви найгарніша квітка в світі!
Опали в осінь Ваші пелюстки,
Й сирітками залишилися діти.
Тонкі стебельця наші й нейстійкі,
Ти – поцілунок літніх, сонячних і теплих днів,
Це Ти мене у легке плаття радості одів.
В мені тепер яскравими вогнями свято сяє,
Ти – океан безмежний, що хвилями любові ніжно огортає.
Ти – дощ живильний і вітру свіжа прохолода,
Я Богу дякую за благодатний дощ любові,
За почуття джерельні, свіжі й нові.
За ту оранжерею, що зацвіла в душі,
І за оазис щастя, подарований мені.
Він загорнув мене у найдорожчу в світі шаль,
Згоріло все і вороття вже до минулого немає,
Лиш вітер попіл від любові й щастя роздуває.
Адже весна і новий проросте вже пагінець.
Я знаю – це лише початок щастя, а не його кінець.
Втрачати тяжко те, що гріло й піднімало до висот,
Якби Ти знав, як я себе картаю,
За те, що й досі я Тебе кохаю.
Але який не малювала б я куточок раю,
Що Ти не мій, не мій – про це я добре знаю.
А що робити? Як Тебе забути?
Я цілую руки твоєї дружини,
Кожен пальчик твоєї дитини.
Вона – мати, ти – батько, Ви разом сім'я,
Ну а я лиш маленька в алфавіті буквочка я.
Так я людина з великої літери О,
Це доля, а не наші забаганки,
Це доля, з ким нам зустрічати ранки,
Ще більша доля – з ким прожити дні,
Недоля – це коли існуємо одні.
***
Навчилась з часом звикати я до болю,
Як пташка в клітці, яка мріє все про волю.
Навчилась я радіти ще маленьким крихтам щастя,
Що після смуги чорної, коротка біла раєм здасться.
Начилась ще співати у неволі,
Люблю, люблю, люблю...
Алеями самотності по осені броджу.
Ти є та поруч лиш Тебе нема,
Лід в почуттях хоч і на вулиці ще не зима.
Важливо у житті зі зграєю літати,
Кружляти в висоті, з вітрами загравати.
У хмар притулку й захисту просити,
Бо дні з грозою в купці легше пережити.
Гуртом же, кажуть, легше батька бити,
Подякувати хочу тому, хто придумав чати,
Які говорять ще слова: «окей», «відповісти", «ігнорувати».
Бо я на них тепер надіюсь, як на Бога,
Тебе почути – найкоротша це дорога.
Та лиш хотіла б звідси я забрати
Я купаюся у посмішці Твоїй,
Я торкаюсь очима до очей Твоїх і вій.
Я блукаю навпростець і навмання,
Бо стежиночки прямої до Тебе нема.
Так ходжу щодня по лабіринтах долі,