Олег Гнатюк
О, незбагненна таїна,
зачата із живого слова,
як музика століть, луна –
вкраїнська мова!
Пірнувши до її глибин –
Уста твої, як дикий мед, солодкі.
Весь сонця жар улігся на долоні.
Серпневі ночі – ви такі короткі,
щоб цілувати очі, очі сонні…
Торкнутись мрій у волошковім полі,
Старенька жінка, вкутана в лахміття,
німа сидить на крижаній землі…
Торбинка. Склянка. Поруч купа сміття.
Печаль одвічна квилить на чолі.
Покинута, знівечена роками,
Вкраїно, уставай! Прийшла орда рашистська!
Ти знову у вогні, в крові́ пливуть міста!
Сьогодні й на віки́ – москву ми мусим знищить!
Все менше усмішок, все більше сліз.
Похмурі дні. Блукають містом тіні.
Хтось крихту щастя взяв…і не доніс.
Не дивина – воно ж лежить на міні.
Технічний тиск – високий, як в людей:
безсилі тут і найдорожчі ліки.