Тінь ...
Осінь хизується листям опалим,
Зорі крізь небо щоночі летять,
Хмари насунуті вітром зухвалим
Частим дощем у вікно стукотять.
Клекіт журливо-пронизливий тане,
Дряпає душу прощання лелек.
Життя не пройдене лишилось,
Недоробив, недокохав.
В дитинстві мати часом снилась
І він їй сльози утирав.
Не знав що тим сльозам причина,
Сказати мати не могла.
За що караєш, сучий сину,
За що на клапті душу рвеш.
Чатуєш чи то я загину,
Чи в самогубці заведеш.
Самокартанням набридаєш,
Розбиті мрії шлеш у снах,
Чому немає правди на землі,
Чому кругом страждання, горе, злидні.
Чому живуть заможно люди злі,
Паскуди ниці, підлі та огидні.
Чому немає правди у житті,
Все окна открыв, опустив занавески,
Ты в зале роялю сказала: живи !
Как лёгкие крылья во мраке и блеске,
Задвигались руки твои.
Под левой — мольба зазвенела несмело,
Под правою — отклик волнисто возник,
Грусть моя - печаль-кручина,
Что, скажи - тебе причина,
Почему день ото дня
Ты преследуешь меня ?
Почему виски седеют,
Мысли смертью в душу веют,
Мой Хранитель спустился ко мне,
Хочет знать почему я не сплю.
Не в темнице и не на войне,
Почему так грущу и скорблю.
Что ответить ему, что сказать,
Память друга предать не хочу.
- Тату, а коли ти повернешся ?
Загляда дівча в батькові очі.
- Коли знов до мене пригорнешся,
Коли знов пограємо досхочу ?
Я для тебе віршика б завчила,
Сонечко б тобі намалювала,
Шукаю друзів для душі,
Знайти бажаю однодумців,
Для них пишу мої вірші,
Для відчайдухів і безумців.
Шукаю друзів по життю
Щоб не самому бідувати
Утонула заря балтийская,
Радость дня алым цветом сглазила.
Что ж ты - подлая дурь российская,
На свет Божий вновь повылазила ...
Вся нежданная, нежеланная,
Как взбесилась - по миру носишься,
Глухої ночі Всесвіт грає
Свою Симфонію буття
І час і простір світлом крає,
Стає минулим майбуття.
Ця світломузика безодні
Спалахує та мерехтить,
Когда усталость забирает силы,
Когда сидишь как выжатый лимон,
То чудится дыхание могилы
Проникшее сквозь чуткий нервный сон.
Нельзя нести потери постоянно,
Сгребая боль с разбившейся мечты,
