Анна Багряна
Напрочуд чудовий ранок
Для Вашої толерантності
І для моєї радості –
Бути для Вас
коханкою.
Холодна вода не кінчиться
На кінчиках Ваших митей.
Кажу ж бо,
До схожості подихів явлена близькість –
Як входження в сон без потреби,
І всоте –
тринадцяте небо.
То зовсім занизько
Для вільних польотів.
Спиваєш з мене… й залишаєш –
На осміяння й самоту.
Але й у вічності межа є,
Допоки я лишаюсь тут.
Допоки слово – не залізне,
Допоки мрії – ще святі,
Допоки ми, такі нерізні,
Нарізно ходимо в житті…
Коли зорі вгорі примружаться
Над проваллям земних низин,
Ти додай до своєї байдужості
Кришталь моєї сльози.
Ти згадай зіниці зволожені
В таємничім житті орбіт,
Через янгола подорожнього
Розсипані іскри ватри
По світу, немов байстрята…
Завтра – Різдвяне свято
Буде хтось зустрічати.
Шабашем відгуляю
Оргій відьомських коло.
Відьма – та, що все знає
Зараз або ніколи.
Я писала тобі на затертому вічністю камені,
Я виймала перо із чорнильних і димних небес,
Я молилася снам
і гукала словами сакральними,
Проклинаючи ніч,
проклинаючи всесвіт увесь.
Як блукальник, закинутий часом і долею,
Як безсмертник зі скринею мертвих імен,
Не поспішай. Посиди біля мене.
Може, я завтра піду в інший вимір.
Вимрій мене,
легкокрило-зелену,
зорецвітно-незриму.
Хочеш, я буду до тебе мовчати,
Де небо зливається з простором,
Де магніти тримають світ,
Твоя закохана гостя
У чертогах душі стоїть.
Покличеш – не озирається.
Замість голосу – голий бог.
То, напевно, отак збувається
Бажання
Над посіченим січнем
Від зимової стоми
Стоїмо
пересічні
незнайомо-знайомі.
Кожен погляд – як здогад,
Кожен порух – як слово.
І чекаємо Бога
Свято Купала – ніч не для іноків,
Іноді хочеться трошки несвятості,
Багаття багатого,
вінків та віників,
А ще – якоїсь первісної радості,
Смикання кетягів стиглої ночі,
Жару жертовного, що попід полум’ям,
Голими п’ятами першого “хочу”