Анна Багряна
Загубилося серце в тенетах думок,
Ми стояли удвох в мерехтінні зірок
І шукали ключів, щоб відкрить таїну.
– Я до неба злетів… та її не збагнув.
– Я до неба злетіла і зустріла тебе,
І сплелися два тіла в таємниці небес,
І упали зомлілі в білу магію трав.
– Ти лежала безсила.
Не молилась, не каялась,
не падала,
не плакала,
Не ходила в ніч
на Івана Купала
Шукати білого
цвіту папороті.
Не чекала, не сподівалася,
П’янкий бузок над спраглим серцем,
І враз – симфонія дощу.
Громами небо озоветься:
“Не бійсь: пограюсь – відпущу!”.
І все в невидимих магнітах, –
Так вперто вабить і гука,
Що розбиваються граніти
І опускається рука.
Неандертальці, пітекантропи…
Ми живемо так, як хочемо жить.
Шлях із варяг у Центральну Європу
Через поля українські лежить.
Маємо все і не маєм нічого,
Ділиться люд на холопів і знать,
Чути тривогу в дніпровських порогах:
Бога нового будуть скидать?
Так небесно-небесно дихає
Тихий ранок Весни
Ранньої.
Вітер музику з серця вихопив
І поніс в твої сни,
Аню.
Ти відчула вологість подиху
Крізь гріховну ночі
Свято Купала – ніч не для іноків,
Іноді хочеться трошки несвятості,
Багаття багатого,
вінків та віників,
А ще – якоїсь первісної радості,
Смикання кетягів стиглої ночі,
Жару жертовного, що попід полум’ям,
Голими п’ятами першого “хочу”
Де небо зливається з простором,
Де магніти тримають світ,
Твоя закохана гостя
У чертогах душі стоїть.
Покличеш – не озирається.
Замість голосу – голий бог.
То, напевно, отак збувається
Бажання
Непереобтяжені буденням,
Незачовгані домашніми капцями,
Всі, хто хоче,
Приходьте до мене –
Посміятися.
Засновую нові традиції –
У задумі ліси і холодні колоди,
Що оселями стали
Для заблуканих духів…
Вічні душі дерев,
Які порубали
Дужі сонячні душі,
Дужі сонячні руки…
Кожним кроком себе катую,
З кожним роком стаю мудріш.
І ніколи ніхто не чує,
Як зітхає мій кожний вірш…
Певно, впевнені, що – не варто,
Коли ватра в мені горить.
Так не хочеться жартувати –
Як не хочеться говорить!
Цей поцілунок – поза святістю.
І ми – багаті,
бо змогли
В багатті щастя запалати
Посеред сірої імли.
Цей поцілунок – мов дарунок,
Мов нагорода за …гріхи.
Але чомусь гуде фрасунок
Напрочуд чудовий ранок
Для Вашої толерантності
І для моєї радості –
Бути для Вас
коханкою.
Холодна вода не кінчиться
На кінчиках Ваших митей.
Кажу ж бо,