Дмитро Борисюк
Мені так ніжно й любо стало,
коли тремтиш ти від вітрів,
як наче сонце що у липах шелестить пронизавши листками кроки.
Ти снігом падала на груди,
вогнем ти душу зігрівала,
ти просто ніжила мене теплом своїм
Ти заплутала білою ниткою наші серця.
Наділа кайданки на руки та заховала у своїх сніжних очах.
Опинившись в них я побачив довгу дорогу та сніжні безмежні края.
А під ногами волосся, чорна непроглядна земля.
Серце - безпросвітна хуртовина.
Твоїх очей завірюха забрало моє тіло.
З певних мір, з певних міркувань, ми з тобою точно попадемо в ад. Ти будеш сидіти в котлі та думати про комунальні квартири без пекельної, гарячої води. Чорти точно читають книжки російською і мають купу вад. Замість питної води нам наливають смолу і ми хмеліємо від неї, як коти від хурми. Коли ти читаєш цей дивний вірш, залиш, чуєш, залиш. Хвора уява прийде за тобою, у твоє чорне нутро. Постривай, не поспішай, почекай. Я точно знаю як краще бути нам на Землі, дивитися фільми в коханих очах. Коли ти торкаєшся мене знов, почекай, ти просто печеш мене. Моє тіло також моє я. Торкнешся руки отримаю опік в душі. І закінчивши візерунками бенгальських вогнів, ми присядемо в темряві осель. Я читатиму вірші, чуєш? Почуй, як серце пробиває дахи, відчуваєш ти ?
Коли ти існуєш,
