Дмитро Папірник
Десь там серед високих дерев
Десь там серед низьких людей
Я йду до тебе моя мила
До нашого з тобой життя
Приляжемо ми на траві
У зустрічі з ним– я застигаю!
Повітря насичене холодними красками
Та сонце пробиває дверні замки
А тиша пробігає сірими стежками
Розділивши, увесь непотріб на кутки
Коли кораблі розбиваються
Людям одне залишається
стрибати у палуб у воду
щоб лишити хоч якись шанс на свободу
Боже я так хотів
Мені здавалось, янголи не помирають
Вони не можуть знищити династії
Які боролись, які хоробрі до невтями,
Падаючи на коліна вони тримали підняті голови догори!
Мечі вдар'ялись, небо в стрілах ,а обладунки палали від жари
Так хочеться жити без болі
Так хочеться жити без крові
Скажи мені , що є у правді
Скажи мені, де ми насправді
Нам важко зрозуміти інших
Неначе ми із кращих тих планет
Коли усі навколо вдивляються у небо
І не знають, що сказать
Так легко опинитися не там де треба
У моїй голові хтось живе
Говорить, плачеть і сміється
Приводимо нараду ми щоранку
Коли мене хвилює щось то я йду туди
Мені там раді і дають чаї ...
Ніхто не знає біди моєї
І мрії всі згорають , як той смолоскип
готують мій останній прототип
І кожна хвиля розтягується на вічність
Час... Скільки днів у мене ти забрав
Скільки болі та страждань
Приніс із собою
Щасливих днів лише шматок лишив
Бувають такі дні
Що хочеться просто зупинитись
Буває такий час
Що хочеться його та й якось пережити
Буває так що не хочеться
Заховані спогади у замкненій кімнаті
Заховані вони вже там давно
І навпроти цих дверей , сиджу я вдивляюсь в небо
В прохолодну порожнечу дивлюсь
Усі краски , усе небо – все воно синє
Пролітають , як мрії високо птахи
А нам як завжди говорили
Прямо в очі
Усю брехню і не червоніли
Дивились – немов ми вороги
І вперто всі мовчали
Хоч палали від нудьги
