Дмитро Папірник
Розбита душа ховається за мною»
Збираючи уламки аж до твого дому
Колись разом сиділи ми
Сиділи на траві і пили
А зараз я боюсь себе самого
У моїй голові хтось живе
Говорить, плачеть і сміється
Приводимо нараду ми щоранку
Коли мене хвилює щось то я йду туди
Мені там раді і дають чаї ...
Давайте глянемо правді в очі
Та скажемо собі що робимо не так
Давайте разом побудуємо платформу
Та скажемо усім прийти до нас
Давайте їм розкажемо
Ховає день моє життя.
У випивці лише одне це - забуття.
І малюнки лиш чорним олівцем , бо знаю я , що ніколи не стану митцем.
На дворі темно. Та інколи з*являється на стінах світло. Від машин. та їх там досить мало, можливо три за шість годин .
І стукіт по дахах невже це дощ?
ВІн знову відновився?
хочу озирнутися назад
і побачити себе:
Таким щасливим, таким дитячим
Коли хотілося лише одного
Гуляти цілий день і знову повертатися додому
Усміхненим , щасливим, промоклим під дощем
Бувають такі дні
Що хочеться просто зупинитись
Буває такий час
Що хочеться його та й якось пережити
Буває так що не хочеться
І ще одна погасла зірка
Не встигла нам осяяти наш шлях
І більше сяяти не буде
Пішла у світ, де вже світить не треба
Скажи мені чи насправді
Ти хочеш щоб я пішов на дно?
Скажи мені це прямо в очі
Коли ми будемо падати
Не тримайся за мою руку
Фантом цей спогад у моїй уяві
модель твого тіла який я бачу уві сні
весною ти приходиш, а зимою - холодом навіюєш
Ти ніби привид. Ілюзія щось неземне
у моїй голові застрягла і блукаєш там
Ми рухаємося у заданому напрямку
До кожної хвилини часу розписано у нас
По дорозі зустрічаються різні люди
Усі прямують додому чи може, хто куди
Дерева , ріки , лісосмуги
Десь там серед високих дерев
Десь там серед низьких людей
Я йду до тебе моя мила
До нашого з тобой життя
Приляжемо ми на траві
Тонкий лід переді мною
Хаваю я своє життя у темноті
Так легко провалитися крізь нього
Так просто пуститися берега мені
І час для змін уже прийшов